Перейшовши дистанцію від дуги, він знову відчув, як тьохнула абсурдна надія, він швидко оглянувся. Середній дядько саме переходив те місце, де упав заєць. Він нахилився — усе в Данькові завмерло — він підняв зайця — Данько став і з майже істеричним благанням дивився на нього. Дядько стояв із зайцем у руці і видимо вагався. Зненацька заєць високо злетів угору, перекинувсь і впав на землю.
XI
Данько гарячково схопився і ледве стримав себе, щоб не побігти. Фантастична сподіванка важко упала з зайцем на землю. Дуга рівно й розмірено йшла вперед. Ніхто навіть не підійшов до середнього, ніхто не гукнув, знову усі йшли розмірено і рівно. Десь далеко край неба манячила покинута гарба коло чорних заокруглих куп хліба.
— Родольфо, — сказав Данько. Рудий сетер схопився й став, повернувши до друга голову.
— Сюди, — рішуче сказав Данько. Повний мисливського запалу, рудий Родольфо підбіг до стрільця.
— Слухай, Родольфо. Слухай уважно, бо нам з тобою тепер непереливки, як каже український народ, коли зверх звичних і нормальних тягот і бід доводиться йому зазнати ще й якоїсь, у пляні непередбаченої біди.
Наше становище можна було б коротко схарактеризувати в такий спосіб: нас женуть і гнатимуть аж до ночі. Коли до ночі нас не спіймають, то ми врятувались. Коли до ночі нас спіймають, то мене, Данька Харитоновича Перерву, уб’ють, а тебе, рудого сетера Родольфо, продадуть десь у великому місті, де ти поза всяким сумнівом матимеш на виставках золоті медалі щороку.
Так, рудий друже Родольфо, ти матимеш щороку золоті медалі, але ти втратиш свого друга й товариша Данька Харитоновича Перерву. А в жилах твого друга, любий Родольфо, очевидно, тече ще якась інша кров окроме слов’янської. Бо ти ж знаєш, що я б’ю тебе тоді й тільки тоді, коли ти на це заслужив.
А той козак, що буде тобі, о Родольфо, за хазяїна і друга, битиме тебе в таких випадках. По-перше, коли він не влучатиме в дичину — це раз. По-друге, коли він посвариться з жінкою — це два. По-третє, коли він будe п’яний — це три. У перших двох випадках він битиме тебе нагаєм, чи гарапником, а в третьому просто буде гатити в твоє обличчя чоботом, стараючись влучити в ніс.
Отож, любий друже, я рішучо раджу тебе негайно податись додому, обминаючи по дорозі всіх знайомих і незнайомих людей. Чекай!
Данько написав на ходу скілька слів на папірця і прив’язав до ошийника Родольфо.
— Додому! — скомандував він по цьому. Родольфо стояв, вагаючись. Він сподівався, що друг, може, ще перемінить постанову і дозволить зостатися з ним.
Але Данько став одв’язувати від пояса ремінячку.
— Додому! — повторив він. Родольфо одійшов на пару ступнів і знову спинився. Тоді Данько підбіг до нього і, що мав сили, оперіщив його ремінякою. Родольфо зойкнув і подався геть.
Данько знов оглянувся назад. На справі з Родольфо він утратив метрів двадцять. Фігури побільшали і з чорних зробились колірові. Данько зняв патронташа і високо підкинув його вгору. Два запасні набої він полишив у кишені і пішов уперед.
XII
Сонце вже хилилось униз, важке і спітніле. Воно всмоктало в себе горілчаний дух степу і тепер, червонопике, віддавало назад гірку відвологу. Зачервлені губи стискали його захекану вогняну пащу. Воно зітхало вітрами і гикало полиновою наливкою.
Данько давно вже йшов, нічого не думаючи, і забув про ноги й про кілометри. Ноги самі йшли, і кілометри, зсотуючи гони, мов рулеткова стрічка викочувались з-під сонця. П’ятеро переслідувачів так само рівно й мовчазно ішли за ним, і Данько угадував, що їхні тіла так само переключились на хідню, що в душах їхніх загас гнів і зосталося тільки радісне почуття руху, що, наздогнавши його, вони уб’ють його весело й спокійно, ніби жалкуючи, що скінчилась довга, натхненна, розкішна гонитва.
Данько згадав далекий хутір, де він народився й пережив свого життя перші роки. Пасучи вівці, той хутір здавався йому мов п’ять чорних гнойових купок десь на обрії. Там у гнойових купках вовтузились його гнобителі, і він прив’язував військову гільзу до дерев’яного держака і пристроював до неї курок на резинці. У руках його жовта гільза робилася шостистрільним револьвером, на чолі революційного війська він гордовито увіходив у хутір і конфіскував усю сметану і шомполку дядька Мусія.* Він забирав у полон все населення хутору і дарував волю тільки блакитноокій Дуньці, дядьковій Мусієвій дочці. Та Дунька, переконавшися, що тільки він, Данько, є справжній герой і вояка, сама не приймала від нього волі і кликала його їсти сливи в дядьковім садочку.
Але він одмовлявся іти з нею в садочок і будував машину, щоб летіти з Дунькою на Марс і приєднатися там до інженера Менні.* Уже машина була готова і блищала, як новенький паротяг, і на ній були величезні білі, мов гусячі, крила. Удвох з Дунькою вони навантажували в машину провізію — там був здоровенний кусень сала, печена гуска, решето слив, дві миски з сметаною — одна для нього і друга для Дуньки, — вони ставили в кутку дядькову Мусієву шомполку, набиту буйним шротом, щоб оборонятись від нападу, і Данько стелив свитину спати коло того кутка, так що рушниця була напохваті.
Він згадував, які маленькі й незначні зробилися оті п’ятеро хат, коли він, комісаром полку, вертався з німецького фронту. У нього вже насправді була прекрасна манліхерівська рушниця і в нього був справжній офіцерський наган. У нього також був годинник, але не це його тепер цікавило. Він вертався до свого хутора бійцем і пропаґандистом, йому нічого було робити коло цих п’яти хат, але він сподівався побачити Дуньку. І ці п’ять чорних хат, що мріли перед ним на обрії, хоч які вони були незначні тепер, але з-поміж них двома ясноблакитними очима визирало далеке небо хлоп’ячих мрій і юнацької сподіванки.
Але Дуньки на хуторі не було — вона розтала десь між якими двома станціями у громадянській війні під час хлібного походу. І його тріумф у хутірському масштабі здавався таким нікчемним, що він того ж вечору виїхав з хутору у простори громадянської війни, і п’ятеро хат востаннє зникли з очей його…
Данько глянув перед собою на обрій. Просто перед ним, мов п’ять копиць, лягли п’ять заокруглих чорних купок. Він протер очі, за п’ятьма купками причаїлись обаполи ще дві, три, ще ціла купа хаток.
І враз він зрозумів. Куркулі заганяли його на степовий хутір.
XIII
Отже, просто додержуючи дистанції між собою і переслідувачами, Данько вже не зміг би врятуватися. У хуторі вони дістануть коней і собак і спіймають його за якусь годину запевне.
Данько змінив напрямок і почав подаватись лівіше; перейшовши так зо два гони, він оглянувся. Ловці перегрупувались і обходили його з лівого плеча. Данько взяв ще лівіше, і в тую ж мить скрайній лівий перебіг, а за ним і інші; Данько знову пішов просто на хутір, і негайно лінія ловців вирівнялась в тому ж напрямкові. Скрайні почали іти швидше і підбігали вже сливе на одну лінію з Даньком, він трошки прискорив ходу і знову йшов прямо на хутір.
Хутір множився і виростав. Тепер це були вже не десяток хат, а два, може і три, десятки і вони простяглися довгою вулицею, щоб перестрінути Данька і допомогти забити його. До них було вже не більше, як два кілометри.
Данько ішов просто на хутір і оком повстанця оцінював місцевість. Обминути його вже не можна було, навіть коли б ловці дали йому на це час. Просто перед хатами, немов картата плахта, лягли поля, сині, фіолетові і сіро-сиві.
Данько націлився на найбільший сивий чотирикутник і йшов просто на нього — це була гречка. Не дійшовши до поля гін з троє, він зняв рушницю, взяв її в праву руку до стегна і побіг уперед, скільки мав сили.