І хоч ця тітка називала шахові фігури сахматами і сашками, але це була дуже небезпечна тітка, її політична свідомість і обізнаність, її непереможна класова запекла ненависть роблять її лютим і загрозливим ворогом.
Було б дуже корисно, думав я, коли б та голобля, що допускалася часом і на мою неповинну голову, звернула б свою увагу на отаких тіток. Думаю, що тут, може, не помогла б і голобля, а довелося б і постріляти трохи.
Але що я не взявся б учити голоблю, де їй треба гуляти, то я зоставив ці думки при собі. Не моя це справа, нарешті.
Отож я не став розповідати тітці про дамоклову голоблю, що нависла над її головою, і став читати далі книгу Ліфкедіо Герна про Японію.[51]
Десь, здається на тім місці, де зникла молодість ширабайоші, тітки зникли. Коли ж почалася історія садівника, що мав у собі чотири душі, в просту англійську мову Герна почали западати уривки якоїсь дуже високостильної і по-канцелярському пишної української мови, щось на взірець лекції з українознавства. Ці уривки неначе виринали межи рядків, їх ставало чимраз більше, і нарешті я зчувся, що хтось поруч у купе виголошує довгу ораторську промову.
Це був по-простому одягнений чоловік. У правій руці він тримав шпаргалку, та майже не заглядав у неї, а мов маком сипав барвисті перли канцелярської мови, звертаючися до подорожніх.
В елегантних фразах він пояснював, що він каліка, що хата його згоріла і що він збирав, що хто може дати з вельмишановних (так і сказав) добродіїв та добродійок, аби відбудувати хату і запомогти йому прогодувати дружину і малих діточок. Його становище (так і сказав) дуже кепське, і він уклінно прохає щиросердних добродіїв та добродійок йому допомогти.
Спершу я думав, що бачу і чую якогось неймовірного оптиміста і мрійника – хто б справді думав збирати у вагоні гроші за допомогою канцелярської мови, ще й трохи петлюрівського типу. Ще-бо не перевелися ідеалісти на радянській землі, і міцно ще держиться в людей віра в чудеса.
При березі харківської Лопані в неділю можна бачити довгу низку рибалок, озброєних підсаками (щоб не зірвалася трьохпудова риба), вудками з дзвониками, провіантом, фарбою, штрихованими стоянами для вудок і горілкою. Окрім усього цього справилля,[52] рибалки ті озброєні воістину апостольським терпінням, бо з не меншим успіхом вони могли б закинути свої вудки з дзвониками у калюжу на майдані Рози Люксембург [53] після доброго дощу.
Оратор скінчив промову, глянувши разочок у шпаргалку Подорожні почали добувати з кишень копійки. Одна копійка покотилася під лаву.
– Вельмишановний громадянине, – сказав оратор, – ви згубили копійку.
Він нагнувся, підняв копійку, акуратно приладнав шпаргалку, щоб видко було початок промови, і пошкутильгав із вагона.
Тепер я думаю трішки інакше про того оратора. Вірив у чудеса не він, а той напівбожевільний сільський інтелігент, що писав йому цю шпаргалку з добродіями і звертаннями уваги.
Промовець же вірив тільки в силу мистецького виконання і театральну оригінальність свого номера.
Так чи інакше, але він одержав за лекцію української мови копійок із десять.
Я пожалкував тільки, що не було вже тітки з уїдливим язиком. Цікаво було б, хто з цих двох шкідників узяв би гору.
Але промайнула Лозова,[54] і подорож стала кінчатись. Я, мабуть, довго вже не побачу євреїв-хліборобів. Гостей у них і без того буває багато, нових заселень буде вже мало, і за років троє в степах житиме одна одноманітна мужицька маса. Рабинам роботи поменшає, а комсомольцям побільшає.
Я, філософ під кепом, бачив ці місця в тисяча дев'ятсот двадцять восьмім році, на одинадцятім році робочої революції. Я нічого не навчився з цієї подорожі, бо й раніше вважав, що бути євреєм – це не професія, а бути хліборобом – це не національна ознака; я побачив те, що й чекав побачити.
І вам, щирі мої куми й сватове зі Старобільщини, що козакували колись із дідом моїм, я не раджу їхати в єврейські колонії. Бо якщо ви не схочете побачити, то й не побачите, любі мої куми й сватове.
Натомість, любі мої, сядьте на призьбі, натопчіть у люльку ручкового, викрешіть огню на губку, прикуріть і подумайте.
Харків,
28 червня 1928 року
Подорож у радянську Болгарію [55]
...Переходжу до питання про болгарські села...
51
Гірн, Патрик Лафкадіо (
53
Таку назву цей харківський майдан носив з 1919 по 2013 рік, тепер йому повернуто початкову назву Павлівська площа.
54
На Харківщині 5 населених пунктів із назвою Лозова. Тут мається на увазі залізнична станція у однойменному місті (решта Лозових – села).
55
Книга Майка Йогансена «Подорож у радянську Болгарію» представлено тут за першою публікацією, виданням 1931-го року, видавництва «Література і Мистецтво», надрукованого накладом 5000 примірників у Житомирі. (Крім приміток у виносках, доданих з видання, вказаного у анотації). 1932-го року твір було перевидано у книжці «Майк Йогансен. Три подорожі». Публікація 1932 року відрізняється від першої, але відмінності ті малесенькі, незначні. Єдиною значною відмінністю є та, що до другого видання Йогансен додав ще один розділ, котрого немає у першому виданні. Він там міститься після XLVIII під номером XLIX, а той розділ, котрий у першому виданні позначений як XLIX , у другому виданні фігурує під номером L, і так далі, тобто після доданого розділу номери наступних зрушені на одну позицію вперед. (До речі, у першому виданні щодо заголовків розділів допущені, на жаль, друкарські помилки: замість п’ятдесятого номеру (L), виставлений сороковий (XL), а замість п’ятдесят першого (LI), відповідно, сорок перший (XLI). Але загальна кількість розділів у двох виданнях однакова – п’ятдесят два, через те що два розділи (п’ятдесятий та наступний) з’єднані у другому виданні у один розділ. В кінці книги, у розділі - Додаток,