Але селянська маса вже повернула в другий бік. Червоні валки з хлібом уже не вдивовижу – це порядок життя. Це урочиста церемонія, що увійшла в побут.
Не так було ще два-три роки тому. В деяких селах ніяким способом не можна було виявити схований хліб і розворушити селянську масу. Ті, що охоче допомогли б радянській владі, боялися підпалу і обрізу.[83] Село мовчало – право було в районі, а куркуль жив під боком у слободі. Дядьки добре знали, хто сховав хліб, і мовчали.
За тих часів був у районі один робітник. Він був високий як переяслівська верста, плечі йому були немов дверна лутка, обличчя заросло бородою, і все тіло вкрите наче вовною – буйним чорним волоссям. Розповідають, що випрігши він пару добрих лошат, що крутили навколо стовбури волячу шкіру, сам брався за дишель і докручував шкіру ще на один поворот.
Як усі велетні, був він чоловік м’який і тихої вдачі. Зроду він нікого не вдарив і то добре, бо розгнівавшись, міг би поруйнувати нормальний людський організм на канцур’я.[84] Отож коли десь у сусідньому селі нічого не могли вдіяти проти куркульської агітації, він, зідхаючи, брався допомогти.
Через три дні він обходив село і збирав людей на мітинг. Він не пропускав ні однієї хати й з кожного брав слово, що той буде на зборах.
У призначений день він являвся перед мовчазне, насторожене, приязне, вороже море людських голів. На стіл на помості він клав, ізнявши з себе, кожух. Далі він виймав з кишень два нагани й клав перед собою на кожух. На просторім майдані ставало тихо, як у вусі. Рішучим жестом він куйовдив на голові волосся, розпанахував сорочку, нахилявся волохатими грудьми до народу і їв очима мовчазну, насторожену, приязну, ворожу масу.
„Чи довго я на вас буду дивитись!“ – раптом розлягався по майдану неймовірний голос. Як по осиковому гаю перебігав треміт по юрбі. Того ж вечора дядьки приставляли хліб».
XLVIII
«Тоді волохатий одягав кожуха, ховав нагани, ішов додому й буйно реготав, стукаючи себе колосальними кулаями в груди.
Його метода була побудована на зоровому ефекті. За тієї ж самої епохи, другий товариш, мавши зовсім ординарну фігуру, винайшов інші способи викривати схований хліб.
Від відданих радянській владі селян він віч-на-віч дізнавався, що який куркуль заховав хліб у землю. Але навіть ці віддані люди часом боялися іти з ним у куркулів двір і точно показати місце з зерновою ямою. Так само вони боялися вголос заявити привселюдно, хто саме це зробив.
Узявши з собою голову сільради, робітник заходив до куркулевої хати й довго переконував куркуля добровільно віддати державі хліб. Ясними невинними очима дивився на нього куркуль і розводив руками. Це лихі люди наклепали на нього, буцімто він закопав пшеницю. Як перед богом святим він здав державі все, що в нього було. Та й було там, мовляв, стільки, що нема чого й дивитись. Був сніп від снопа, як чорт від попа. Робітник слухав і ворушив у кишені своєї куртки зараньше насипаною туди пшеницею.
Нарешті, ніби переконаний куркулевими слізьми, він прощався й виходив на двір. Немов гуляючи, він підходив до соломи, куркуль із шапкою в руці і з радістю в серці випроводжав його до перелазу.
Раптом він засував руку під солому й витягав звідти повну жменю пшениці. „А це що?“ – запитував він тихим, убийчим голосом. Мов уражений громом куркуль застигав із шапкою в руці, а очунявши сам спішно розповідав у кого й де саме ще закопаний хліб. Підведена для помсти над тим, хто міг виказати, рука безсило падала перед чудом».
XLIX
«Тепер це все скидається на легенду. Але не думайте, що скінчилася клясова війна на селі. У селах Орловка і Андровка [85] ще й досі не зовсім небезпечна річ провадити хлібозаготівлю; куркульська агентура ще живе й плодить бандитів».
Сказавши це, товариш у шкуратянці узяв свій портфель з запасною сорочкою й парою шкарпеток, газету з загорненим у неї шматком хліба й подався на перон, бо вже підходив поїзд і нам треба було їхати. Отже, ми поїхали на Харків через Синельникове, і в вагоні нарешті знайшовся час докладно прочитати болгарські газети. Супутники мої з цікавістю й скепсисом роздивлялися болгарські газети. Усе вражало їх: і те, що газета «излази 12 пъти на месец», і льозунґ «пролетарии от всички страни, съединявайте се», і те, що нумер, чи примірник зветься «отделен брой», а це нагадувало їм цилюрника з голярні, і слова з постпозитивним родівником «борбата, черната, кулаците». Йор, сиріч твердий знак, здавався моїм супутникам за реакційний пам’ятник царщини, і взагалі вони висловлювали сумнів, для чого це все потрібно. Отже я вибрався на лаву, попрохав одну слухачку тримати переді мною наготові шклянку з водою, й виголосив таку промову:
85
Орлівка – село в Приморському районі, Андрівка – село в Бердянському районі Запорізької області.