Подорожі філософа під кепом

Вони поруч себе лежать, ці дві республіки, ті самі тюрки населюють ту саму долину, але Даґестан одна з найвідсталіших республік Союзу, а Азербайджан одна з найпередовіших.

І національне питання тут уже в інакшій стадії. У Даґестані всі залізничники і більшість службовців були росіяни й українці. Тут понайбільше тюрки. З-під червоного диску начальнико-станцієвого кашкету визирає смагле обличчя й чорні глибокі очі.

І от змінюється сама природа. Все ті ж назад пливуть ліси, але в них як гриби повиростали тартаки, гуральні, садки, бурові башти. Палало багаття, стук сокир і спів пилок доходив з вітром до потяга. Росли риштовання. Прозорі візерунки їх вирізьблялися над низьким чорноліссям. Оформлене пролетарською рукою дерево виростало над лісів декораціях його поволі й важко з’являлась індустрія. Ми різали ліси – але з них вставали ліса.

З лісів ліса

Пливуть верхівля
в синім плесі неба,
Накупчуючись хмари зачіпляються за крони
І розійнявшися пливуть,
пливуть плотами
У теплий південь
вогкі ешелони.

Нерухомо ростуть дерева!

Як чорні цифри незчисленними рядами
По вінця повні
водозбірні цебра.

Прийдуть вітри
і гуляють до лісів,
Сокочуть птиці,
веврики несуть [148]
В сутемні дупла
кедрові горіхи в стіс.
Але внизу дзвеніння, дзизкіт, скрегіт, спів
Лісовики – ми ріжем ліс.

З числа стає нам громадянин кедр,
Підводимо під нього кругову:
Коротка пісня
– лісових катедр,
Професор тихо валиться в траву.
Як чорні цифри
ще стоять колеґи.
По вінця повні
водозбірні цебра,
Внизу
дзвеніння, дзизкіт, співи, скрегіт,
І одкривається екран ясного неба.

Це вечір тихий,
це в Донбасі ллють чавун.
Вечірнє сонце,
як вогненне горно,
Горить
і шлаком заливає шлунок,
З захмарних форм,
струмить у яму чорну.

Чавун просвічує крізь хмари –
Це вогонь.
Товаришів вогонь
– всесвітове багаття,
Його в прозорі пальців
трудових долонь
Щовечора
з усього світу
бачить наше браття.

Пливуть плоти
блакитним Доном неба,
синьою Волгою
і голубим Дніпром.
Лісів глицевих
вирубані ребра
Пливуть на південь,
сплетені
плотом.

Шабаш!
Як пахне тепле дерево!
Горять під казаном
тріски.
Товариш в руки
дерево бере
І розглядає,
як воно росло,
Як буде плисти
і гойдатися плотом,
Смолу, що заслезилася як скло,
Вкидає знову
у жар під казаном.

І над усе ліса,
над домнами ліса,
Ліса над цехами,
над нафтою ліса,
Увесь Союз – в лісах.
Ми ріжем ліс,
Але ростуть ліса
З лісів,
як сонце з сліз соснових,
із хмари пилу, свіже як пасат
Встає лице великої будови.

Вантажний потяг спинився на станції Девічі. Далі їхати на паротязі мені не було дозволено. Отже я вийшов і подався до машиніста нафтовні Івана Дорошенка.

Не уявляйте собі високого чорнявого козака з довгими вусами, в яких виблискує просивина. Це був білявий хлопчик, якого ви приділили б до першого курсу технікуму. Але в нього була така сама мініатюрна жінка і двоє дівчат. Одне коло материних грудей, а друге, старшеньке дівча, побігло гостювати до сусіди – тюрка, залізничного стрілочника.

Оце й був той, що ви собі уявили, високий чорнявий козак з довгими вусами, в яких виблискує просивина. Діти їх гралися вкупі, і тюрк частував Галю лавашем (такі млинці – чи хліб) з медом.

– Можете йти просто на лиман, – сказав Ваньо Дорошенко. – Десять верстов, по путі дві чи три кочівки – кутани, але боятися нічого. У нас в Азербайджані люди одне одного не займають. Це не Даґестан.

У крамниці мисливської спілки голова – балашівський робітник – видавав гірським лезгінам круглі кулі на вепра. Вони сміялись і ляскали його по плечі. Розмовляти їм було ніяк, хоч голова міг непогано торохтіти тюркською мовою. Лезгіни ж по-тюркськи не могли, крім одного діда. Голова сяяв від радощів успіху.

Сам, один із секретарем, він об'їхав далекі аули і кивом, моргом, плювом і цмоком загітував лезгінів бити нечисте м’ясо, сиріч вепра, щоб здати в союз.

148

Веврик – білка. (Прим. УІП)