Я опитав близько двадцяти чоловік. Більшість із них нічого цікавого не повідомили. Хороший був мужик, компанійський хлопець, фахівець відмінний, такий милий, добрий чоловік… усе в такому дусі. Умів і любив випити; анекдоти розповідав — луснеш від сміху; нерідко перед начальством ставав на бік скривджених; такого-то мало не з-під суду витягнув; такому-то мало не з самого ВЦСПС путівку в спецсанаторій для дитини вибив… нічого не боявся… нічого для себе не вимагав… хорошому своєму приятелеві публічно ляпас вліпив за хамство старій жінці-технологу… Ну, декого потискував, не без цього… Словом, ангел, і саме в плоті. Вийшов я, до речі, і на деякого Бобкова, в минулому інструктора-самбіста, а нині п’яницю з ображено-гидливою фізіономією. Микита Сергійович займався в нього в середині п’ятдесятих і був у нього кращим учнем. Як Бобков виразився, «з ним, з Микитою, хоч би й гній їсти, усе прямо з рота вихоплював, такий був хлопець».
І лише п’ять чоловік дали мені воістину цінні відомості — втім, на жаль, лише посилили загадку. Якщо, звичайно, як і раніше ставитися до неї з точки зору здорового прокурорського глузду. Ось ці люди.
(Варахасій витягнув зі своєї червоної теки кілька листків паперу, скріплених могутньою канцелярською скріпкою.)
Віра Хомівна Самохіна, в дівоцтві Корнєєва, 46 років, хімік-технолог, товаришка по службі Воронцова по номерному інституту, познайомилася з ним у п’ятдесят восьмому році.
Валентина Мирленівна Самохіна, дочка Віри Самохіної, 24 роки, працівниця Патентної бібліотеки, познайомилася з Воронцовим у сімдесят четвертому році та стала його коханкою.
Світлана Федорівна Панікеєва, в дівоцтві Кривоносова, 47 років, домашня господарка, племінниця Воронцова.
Мікаел Григорович Хачатрян, 54 роки, капітан 1-го рангу у відставці, шкільний друг Воронцова.
І нарешті, Костянтин Пантелійович Шерстобитов, 55 років, робітник Митищинського машинобудівного заводу, фронтовий друг Воронцова, познайомився з ним у сорок другому році в запасному полку.
Ну, так от. Усі бесіди я вів під магнітофон і після, звичайно, за непотрібністю стирав, але записи бесід з цією п’ятіркою зберіг, навіть зробив витяги з них, — те, що здалося мені найцікавішим. Крутити записи підряд займе надто багато часу, так що давай я прочитаю тобі витяги, а де треба — прокоментую. Згоден?
(Олексій Т. квапливо закивав, показуючи, що так, він згоден, налив у стопки горілку, перевернув свою і запив захололим чаєм, після чого вимовив сілим голосом:
— Давай читай…)
— Ладненько, — промовив Варахасій, теж перевернув свою й теж запив захололим чаєм. — Читатимемо. Почнемо з Віри Хомівної Самохіної. Мене прямо-таки виштовхнув на неї той запис у щоденнику, пам’ятаєш? «Віронька Корнєєва, вона ж Воронцова, вона ж Неко-тян»… Читаю:
«— Познайомилися ми на якійсь вечірці. Не пам’ятаю вже зараз, чи то чийсь день народження був, чи то свято якесь… Легко сказати, чверть століття минуло! Зате як зараз пам’ятаю, що він сидів за столом майже навпроти й дивився на мене не відриваючись. Це я краєм ока бачила, що він дивиться не відриваючись, а як на нього погляну, він уже й очі встиг опустити… Ну, мені було тоді двадцять шість, чи що, чоловіки мене увагою не обходили, але все одно було приємно… Не в тому суть. Потім, коли стіл відсунули й стали танцювати, він мене запросив, і ось тут я вперше поглянула йому прямо в очі. Мене немов струмом ударило… Ні-ні, не подумайте, нічого такого жіночо-чоловічого. У нього очі були якісь такі… страшні, мудрі ніби й тужливі, чи що… Тобто очі-то в нього були звичайні, сіро-зелені, але так він дивився… Я відразу вирішила: ні, це лицар не мого роману. Взагалі-то він був веселий, говорив цікаво, говорив дотепно досить вдало, а дехто прямо на шию йому вішався… Втім, в очі ми більше один одному не заглядали.
— Ваш чоловік теж був на цій вечірці?
— Н-ні… Ні-ні, він з Валькою залишився, вона тоді зовсім малятком була, рочків три… чи чотири… Так от що найдивніше тоді сталося. Я втомилася, та й сп’яніла сильно, і сіла відпочити на диван. І зараз же до мене підсів Воронцов. Сів поруч, як зараз пам’ятаю, руки на колінах склав і неголосно говорить мені, на мене не дивлячись: «Ви не турбуйтеся, Віро Хомівно, з гландами у вас усе обійдеться благополучно». Я так очі й витріщила. З гландами у мене справді з самого дитинства було не в порядку, останні роки я все збиралася оперуватися, та не наважувалася, але йому-то звідки про це знати? Я його запитую: «Звідки ви знаєте про мої гланди»? Ось тут він до мене нахилився й говорить мало не пошепки: «Я про вас, Віро Хомівно, ще й не таке знаю. Наприклад, що маєте ви чарівну родимку на…». І називає, пробачте, місцинку на тілі, яку й рідному чоловікові не часто показуєш. Я обмерла, рот роззявила, не знаю, чи то ляпас йому дати, чи то ще що, а він встав і пішов. Зовсім пішов з вечірки…