Він пробіг пальцями по клавішах і…
…впав на них головою, зробивши останній акорд, не прописаний у пожовклому нотному сувої…
…Муся терпіти не могла двох речей: засинати і прокидатися.
Засинати — бо вважала, що сон марнує час, відбирає частину життя, а прокидатися — тому що її сни зазвичай були кольоровими та насичені подіями.
У таких протиріччях Мусі завжди було важко знайти золоту середину.
Вона її і не шукала, адже завжди була максималісткою.
Щільні оксамитові штори затуляли світло, але блідий промінець все ж таки прокрався до спальні і прохолодною указкою, мов учителька гімназії, безцеремонно вказував на суцільний безлад, який Муся полюбляла звечора залишати у своїй кімнаті.
Була б матуся живою, певно, не допустила б цього!
На килимі — капці, панчохи з підв’язками, спідниця, трохи далі від неї — нижня, корсаж, сорочка. Ніби хтось речами прокладав шлях до ліжка.
Довкола ліжка було не краще: купами і стосами валялися книжки і брошурки з круглими жовтими слідами на сторінках від кухлика з чаєм.
Саме ж ліжко, мов осіннім листям, було притрушено різного штибу газетами і журнальчиками — «Вісник поліції», «Поліцейські відомості», «Відомості с. — петербургського градоначальства і с. — петербургської міської поліції».
Муся, а точніше Марія Матвіївна Гурчик, донька обер-поліцмейстера санкт-петербургського розшукового департаменту, генерала Матвія Івановича Гурчика, була справжньою книгоманкою.
Проте коло її уподобань торкалося досить дивного і не властивого панночці такого ніжного віку чтива.
«Криміналістична ідентифікація», «Побудова і аналіз версій», «Засоби криміналістичної експертизи та техніка фіксації доказів», «Різновиди ідентифікації людини» — ось чим був усіяний перський килим довкола ліжка.
Усі брошури були рясно покреслені олівцем, загнуті сторінки робили їх пухкими, схожими на торт наполеон виробництва кондитера Пошибеєва. У центрі цього нічного книжкового натюрморту знаходилася досить нова брошура понурого сірого кольору, типово белетристична, з красномовною назвою «Ескорт у смерть» під авторством такого собі «писайла», відрекомендованого на обкладинці як д-р Шерл.
Сама ж панянка перебувала під жмутками цього листя, мов лисиця в норі.
Її голова, за улюбленою звичкою, була накрита подушкою — зверху виднілася лише рука.
Тому Муся не могла чути, як із вулиці в прочинену хвіртку линуть голоси юних газетярів:
— Останні новини! Вранішній випуск! Небезпечний злочинець Петро Шнур вирвався на волю!
— Сенсація дня! Поліція спіймала облизня: злодій Петька Шнур втік із в’язниці! Подробиці — тільки у нас!
— Втеча століття! Усі під загрозою! Помста злочинця поліцейським буде безжальною!
— Хто перший стане жертвою завзятого втікача?!
— Вранішній випуск! Останні новини!!!
Під подушкою ж панували тиша і темрява.
І так тривало б іще години зо дві, якби до дівочої спочивальні не увірвався сам генерал Гурчик.
Із високо піднятою рукою, що стискала жмуток вранішніх газет, розпашілий і скуйовджений, він нагадував Зевса-громовержця Критського.
За ним навшпиньках прокрався лакей Аристарх і боязко зупинився на порозі, готовий у будь-яку мить підхопити хазяїна попід руки в разі апоплексичного нападу.
З-за його плеча виглядала покоївка Лизавета з пляшечкою нашатирного спирту в руках.
Генерал зашелестів над рукою доньки газетами.
Але це не призвело до жодного зрушення.
— Догралася?! Дострибалася?! — гнівно вигукнув він.
У відповідь рука трохи ворухнулася, зі стиснутого кулачка вистрелив вказівний пальчик, сонно похитався у повітрі — мовляв, тихо, я мушу додивитися сон — і рука міцніше притисла до голови пухову мереживну подушку.
Поглянувши на Аристарха, чи не побачить зайвого, генерал потягнув за ковдру, відкриваючи на загальний огляд ніжне дівоче плече.
З-під подушки визирнуло незадоволене і сонне око чистого блакитного кольору.
— Ось! — генерал знову потрусив над оком жмутком газет. — Я так і знав: догралася.
Усівшись на край ліжка, з якого, мов порох, посипалися журнальчики і брошурки, прочитав рядки зі шпальти:
— «…психічно неврівноважений злодій на прізвисько Шнур сьогодні вночі здійснив нахабну втечу по дорозі до місця ув’язнення. Як передбачають експерти, цей звір у людській подобі одержимий жагою кривавої помсти, котру під час суду привселюдно пообіцяв здійснити над донькою нашого славетного… — на цьому місці генерал задоволено гмикнув і повів далі: — …славетного обер-поліцмейстера санкт-петербургської поліції, його високості генерала М. І. Гурчика»!
Славетний генерал відкинув подушку і суворо зиркнув на улюблене чадо:
— Що тепер робити?! Догралася в слідчого!!! Я так і знав!
— Котра година? — почулося з-під знову натягнутої на голову подушки.
Аристарх поважно кивнув Лизаветі: зараз точно знадобиться пляшина з нашатирем.
Так і сталося.
Генерал схопився за серце і заковтав повітря.
— Що? Що?! Яка година?!
Схопився і закружляв довкола ліжка, немов чукотський шаман, кульгаючи на праву (колись поранену в бою) ногу.
— Тут смертю погрожують — а їй кохфій подавай!
Він знову затрусив газетами над милою білявою голівкою, що нарешті визирнула зі свого сховища і жалісно спостерігала за зворушливими рухами татуся.
— Казав же, попереджав: не лізь не в свої справи! Ач бач: у нишпорки їй закортіло! Подвигів!
Його погляд упав на стоси журналів і книжок, розсипаних довкола ліжка.
Спересердя генерал розворушив їх ногами так, ніби бродив в осінньому лісі.
— Що читаємо?! Хіба це дівоче читання?! Що тепер з тобою робити?!
Набігавшись і досхочу потоптавши небезпечну для дівочого виховання пресу, Матвій Іванович картинно зупинився посеред кімнати, по-наполеонівськи заклав праву руку за вилогу оксамитового турецького халата.
Аристарх зітхнув із полегшенням: добра ознака, нападу не буде.
Генерал викинув у повітря ліву руку і театрально виголосив:
— До села! До тітоньки! У глушину! Глобино!!!
— Чому не до Саратова? — визирнуло нарешті з-під мережива нахабне сонне личко.
Але генерал Гурчик уже повністю тримав себе в руках.
— Потяг за дві години, — спокійним голосом промовив він. — Усе. Жарти скінчилися.
Він знову присів на край ліжка і був неабияк задоволений побачити нарешті дійсно схвильоване обличчя доньки.
— Татусю… — благально промовила вона.
Генерал узяв її за руку, мимоволі милуючись виразом світлих очей, що так нагадували йому давно померлу дружину Полінку.
— Не сперечайся, душе моя, — миролюбно промовив він. — Петька Шнур дійсно тобі погрожував. Ти в розслідування даремно втрутилася. І на суді даремно свідчила. Не послухалась мене — от тепер і маємо…
— Але ж, таточку, якби не я, Іполит Вікентійович його б і досі шукав…
— О господи, можливо, й так, але хіба це жіночі справи? — тяжко зітхнув Матвій Іванович. — Заміж тобі треба. Негайно. Може, дурниці з голови вивітряться. Була б жива Поліночка…
Унизу, у прочинених дверях, почувся рух — дзенькнув дзвоник, дмухнув вітерець, заворкотів бас швейцара.
Генерал кивнув Аристарху — піди поглянь, що там іще — і знову повернувся до принишклої доньки.
— Була б жива мати, — продовжував він, — дала б тобі належне виховання. А так — бідна моя голова! — на повідку в тебе йшов: хочеш книжки — ось тобі книжки, коней хочеш — на тобі коней, фехтування — ось тобі вчитель. Медичні курси при університеті — будь ласка! Бонну одну за другою звільняв за першим твоїм проханням! Та нудна… та дурна… та вишивати навчає… А що вийшло?!
— Що вийшло? — підхопилася Муся, обняла Гурчика за шию, обеззброїла переможно — зливою поцілунків.