Удаючи сердитого, генерал виплутався з її рук:
— Не підлабузнюйся. Усе одно поїдеш до Параскеви Іванівни. Вона давно на тебе чекає. Та й мені буде спокійніше, поки Шнура не спіймаємо. Збирайся. Відвезу тебе на вокзал.
Муся закопилила губи.
Хотіла щось сказати — не встигла: до кімнати увійшов Аристарх.
Хіба що вухами не пряв, мов кінь з переляку, поглянув на Мусю в нічній сорочці, відвернувся шанобливо:
— Пробачте, панночко, — і до генерала: — Там…
— Ну? — зморщився Гурчик, прикриваючи доньку ковдрою.
Пожувавши повітря і втупившись очима в перський килим, Аристарх видихнув:
— Там… Іполит Вікентійович прийшли. Кажуть, невідкладна справа. Я їх до кабінету завів.
— Що там іще? — пробурмотів Гурчик, підводячись і киваючи Мусі — мовляв, збирайся негайно: рішення прийнято і оскарженню не підлягає.
Уже з порогу вона почула тихий шепіт Аристарха:
— Смертовбивство…
Генерал Гурчик швидко посунув до кабінету.
Муся схопила пеньюар і, на ходу застібаючи ґудзики, вискочила слідом за батьком.
Ну дійсно: справжня нишпорка!
Двері кабінету, на щастя, залишились прочиненими.
Але перед ними, витягнувши шию і вдаючи з себе мармурову статую, стояв Аристарх. Помітивши панночку, зашарівся, але пост не покинув.
Муся показала йому ручкою: мовляв, ад’йо — на кухню! На що вірний лакей, провагавшись зо хвилину, вирішив зреагувати адекватно, а кажучи простіше — ретирувався вбік місця призначення. Сперечатися в цьому домі з панночкою — собі дорожче. Тим паче що хвилин за десять почнеться сніданок і варто було б поглянути, чи задіювати в цьому процесі молодшого лакея Феофіла, а чи обійтися малою (власною) кров’ю.
Змінивши на посту Аристарха, задоволена Муся припала оком до шпарини.
І ось що побачила.
Матвій Іванович стояв біля свого столу, вкритого зеленим сукном, читав якусь депешу. Перед ним переступав з ноги на ногу (через замалий розмір нових модних штиблет) його перший помічник Іполит Вікентійович Калєтніков, а по-Мусьчиному — «прилип-прилипайло».
Стежачи очима за начальником, Іполит намагався доповнити читання своїми коментарями і нервово поглядав на годинник, що цокав на протилежній стіні.
— Мертвий. Уранці покоївка знайшла… Лежав обличчям на клавішах…
— Що? — відірвав погляд від аркушу генерал.
— Так. На клавішах рояля. Обличчям. Кульових або ножових поранень немає. Слідів удару тупими предметами — також.
— А чого ви вирішили, що його вбито?
— Ну… Він здоровий був. Шампанське пив. Шоколад на столі… Чого б йому помирати? На шиї, за свідченням медика, дивний отвір синюшного кольору. Розтин покаже, чи немає в крові хімічних речовин…
— Пограбували?
— Сейф відчинений. Але гроші на місці. Начебто нічого не забрали…
— А креслення? — скинув погляд на підлеглого Гурчик. — Креслення в сейфі є?
— Креслення? — розгублено повторив Іполит, розуміючи, що питання поставлене не просто так, клацнув підборами нових (чорт би їх забрав!) штиблет: — Ніякого креслення не знайдено!
Генерал Гурчик, який після вранішньої розмови з донькою ледве набув свого звичайного кольору обличчя, знову покрився червоними плямами.
Ех, татусь швидкий на полум’я, мов сірник, подумала Муся.
Той вічний залізний сірник, який вона бачила на балу в якогось японського посла: чиркнув-клацнув — і горить вічним вогнем.
— «Нічого не взято»? — ядуче перепитав він підлеглого. — Та у цих кресленнях уся наша стратегія! Сам адмірал військового флоту доручив нам взяти цього… цього Віктора Передері під посилену охорону. Охорона була?
— Відпустив він її увечері… — розгублено сказав Іполит.
— Профукали секрет державного значення! «Нічого не взято»!!! — знову зарепетував генерал.
Він зробив пару гарячкових кіл кабінетом так само, як кілька хвилин тому здійснював подібний марш-кидок Мусиною спочивальнею.
Іполит стежив за ним самими зіницями, боячись поворухнутися.
Однак вставив слово:
— Так, ваше світлосте, ніхто ж не знав, що він ті креслення вдома тримає.
— «Ніхто не знав»! «Ніхто не знав»! Я знав! Тому і охорону велів поставити…
Матвій Іванович, випускаючи пару навіть із вух, повалився у своє високе крісло.
Муся не витримала.
Розчахнула двері, швиденько налила в склянку води з карафи, підсунула татусеві анісові краплі.
— Випийте, таточку!
Генерал поглянув на неї крізь примружене око, скривився.
— А ти тут чому? — промовив слабким голосом. — Підслуховувала?
— Пийте, пийте. До дна! — наказала Муся, тримаючи склянку біля його тремтячого підборіддя.
Матвій Іванович слухняно ковтнув останню краплю, втупився очима в доньку.
— Речі зібрала? — тяжко зітхнув. — Прийшла біда — відчиняй ворота…
Залізний сірник погас.
Муся, усе ще тримаючи склянку біля обличчя генерала, кинула погляд на Іполита, що стояв, витягнувшись, мов чапля.
— А від чого він помер? — запитала.
Іполит набрав поважного вигляду, вклонився генеральській дочці:
— Ми так собі гадаємо, Мар’є Матвєвно, що суб’єкт отруєний безпосередньо через вживання алкогольного напою, а саме шампанського вина «Blanc de blancs», що означає «біле з білих» і виробляється з винограду сорту «шардоне».
Іполит Вікентійович у присутності Мусі полюбляв виглядати освіченим.
— Та кому ж це ви, шановний пане, доповідь робите?! — підстрибнув врятований від серцевого нападу генерал Гурчик.
Дійсно, подумав Іполит Вікентійович, і чому ця дівчина такий вплив на всіх має…
— Так Мар’я ж Матвєвна запитали, — ніяковіючи, пояснив він.
— От через таких добродіїв, як ви, вона зараз у небезпеці! Забагато їй байок розповідаєте. А вона і рада!
І до Мусі:
— Зібралась? Їдьмо на вокзал!
І у двері, де вже маячив вірний лакей:
— Аристарху! Закладай фаетон — панночка після сніданку від’їжджає!
— Вас, Матвію Івановичу, на місці злочину чекають, — наважився нагадати Іполит.
— Знаю. Дорогою заїдемо, — сердито буркнув той і був оглушений вигуком «Ура!», котрий цілком по-армійському дзвінко видала Муся, заплескавши при цьому в долоні.
І вискочила з кабінету — переодягатися. Тільки зараз згадала, що стоїть перед Іполитом Вікентійовичем в самому пеньюарі.
Гурчик знову тяжко зітхнув, киваючи услід:
— Вимучила мене… Слідчим хоче бути…
— Але ж, шановний Матвію Івановичу, Мар’я Матвєвна дійсно допомогла нам Петьку Шнура впіймати. Якби не її досліди з відбитками ступні в багнюці — ми б інших доказів і не мали…
— Авжеж, — не без гордощів відповів генерал Гурчик, — розуму в неї палата. Сам дивуюсь. Їй би хлопцем народитися…
І, згадавши недавню розмову, насупив брови:
— Але якщо ти дівицею на світ прийшла — будь ласка, йди заміж. І — ніяких фанаберій!
Іполит почервонів, клацнув затісними штиблетами і поспішив відкланятись: мусив чекати внизу, доки генерал з донькою зберуться в дорогу.
Зібралися десь по десятій.
Могло бути й раніше, якби Матвій Іванович не вдався до ретельної перевірки Мусиного багажу: до тітки треба їхати «в людському» вигляді.
Тому її пошита Лизаветою за останнім словом паризького кутюр’є Поля Пуаре спідниця-брюки негайно була замінена на довгу чорну «дзиґу» і сувору білу блузу з високим коміром. Вміст усієї валізи генерал перевірив під гнівне сопіння Мусі, яка не зронила ані слова. Навіть коли, червоніючи і пирхаючи, генерал жмутком вкинув туди кілька ненависних корсажів і купу іншого непотребу, що повинні носити панянки вісімнадцяти років. Проте викинув помаду і пудру «Помпадур».
А от «ручну поклажу» перевірити не вдалося — спішив.
А дарма!
Адже, крім великої валізи, Марія Матвіївна Гурчик мала й те, що погодилася б віддати хіба що ціною власного життя.