Встречный вопрос всегда вгоняет в иную плоскость. Такий собі коан.
Сандре всегда казалось, что за ней наблюдают. Кто-то кивает головой, когда всё правильно, кто-то качает головой, когда что-то не так. Обычно все спокойно сидят на местах и смотрят ее кино. Это кино авторское, иногда это кино человека, которому некуда больше идти.
Когда Сандре переставало казаться, что за ней наблюдают, наступали худшие времена.
Кстати, я только что вернулась с площади. И я знаю, что многие в моей стране не поддерживают меня. А другие многие — поддерживают, почему нет. Мне кажется, что если я погибну на баррикаде (например, мне на голову упадет транспарант), многие будут думать, что я просто дура. А другие назовут это смертью за идею. А если солдаты дружественных армий начнут стрелять, тогда многие скажут: «Правильно сделали. А Саша — просто дура». А другие подумают, что у нас страшный мир. А это был просто дурацкий этап в моей жизни. Я умею так незатейливо размышлять...
Знову вона жене корів (так Конрад визначав активну схильність Сандри до рефлексії). Звідки це непереможне бажання жаліти себе, постійно жалітися — самій собі. Неконструктивна вдача. Конрад нервово одягається. Можливо, це дійсно якийсь темний бік його особистості? Власне, чому темний?
По-перше, він — друзяка, душа будь-якої компанії, любить спілкуватися. Вона ж майже патологічно боїться втручання у своє особисте життя, виправдовуючи це своїми «незвичайними поглядами на довкілля». Еге ж, але це — не виправдання.
По-друге, він ніколи не вважав, ні, не так, ніколи не боявся, що його можуть покинути. Чого б це його кидали? Ну а якщо б навіть і так склалося — ось кинули його. Ну то що з того? Тепер заздалегідь — а звідки врешті-решт ми знаємо, що насправді станеться? — життя собі псувати? Сандра — вона ж жодного телефонного дзвінка не може пропустити! Скоро на кожного чоловіка кидатиметься!
По-третє, він — активна людина, а не казна-що. Маємо визнати, звертався до когось у повітря Конрад, що Сандра безініціативна. Вона пише у шухляду — це ганебно для поета. Вона вже стала письменницею — і все одно цей творчий шлях залишиться невідомим, прихованим. І знаєте, через що?
Тут Конрад нарешті почув мобільний.
Даже не хочу думать об этом. Да, я пишу в стол. Практически с 16 лет. Практически — потому что одна надрукована збірочка, у яку вміщено й декілька моїх творів, все-таки имеет место быть. Я прекрасно знаю, почему я в тени. Я не хочу дешевого, снисходительного внимания к тому, на что можно медитировать. О'к, хлопці?
— Слухаю.
— Пане Конраде, чи не забули ви, що сьогодні маємо прес-конференцію у Дуже Великому Приміщенні?
— О, так, я пам'ятаю про прес-конференцію у Дуже Великому Приміщенні.
— Отже-отже?
— Отже-отже, я зараз виходжу, сідаю в машину і — вже на місці.
— Ми чекаємо на Вас.
Где там мой сценарий?
Это было практически выполнено — нет, исполнено в моей голове. Оставалось только сесть и написать. Но. Дело даже не в работе, мол, нет времени. Сил не стало. Одна из главнейших героинь... дается мне с большим трудом. Впрочем, не все совершается в голове. Многое появляется в процессе написания. Вот до этого и не доходят руки. Прости меня, мама.
Через те, що вона — дурепа.
У аж надто освітленому Дуже Великому Приміщенні зібралося чимало журналістів. Їм було цікаво, що сталося останнім часом у голові великого пана Конрада, — можливо, щось новеньке? Адже з часу виходу фільму «Зіткнення» вже минуло майже півроку. Можливо, є якісь плани? Найспритніші виткнулися наперед і в усьому виявляли готовність занотовувати. Ми готові писати за Вами, пане Конраде!
— Власне, у мене дійсно є задум. Сподіваюся довести його до успішного завершення. Це історія про трьох подруг, одна з них вмирає. Можливо, вона накладає на себе руки. А потім допомагає з того світу тим, що лишилися. Ну, гадаю, це буде цікаво. Вам сподобається, вам обов'язково сподобається.
Иногда мне кажется, что совершенно все равно, не имеет значения, где ты находишься. Небольшой домик в Техасе, провинция Украины или солнечный Голливуд — в чем-то сокровенном жизнь одинакова. Останавливаешься вдруг посреди серой улицы города — и понимаешь, что тебе некуда идти. Впрочем, вполне возможно, что это говорит во мне моя неудовлетворенная мечта. Я хочу писать песни и сценарии. Это будут хорошие песни и хорошие фильмы. Хочу верить, что смогу передать ощущение мира, которым живу сама, и хотя бы на некоторое время человек ощутит присутствие чего-то еще. Чего-то нового. Возможно, я чувствую жизнь несколько иначе.