Шпигун сприйняв завдання спокійно. Тільки чарка лишилась недопитою.
НЕСПОДІВАНА ЗУСТРІЧ
Осіння ніч в горах завжди прохолодна, та в землянці було душно, до стелі здіймались клуби тютюнового диму. Морський вийшов подихати свіжим повітрям.
Пітьма поволі відступала. Лише запізнілі зорі ще миготіли в небі, а обрій на сході вже червонів загравою так, наче десь палала велетенська пожежа.
«А може, то лісопильний завод горить у Косуцькому Новому Місті? Туди пішли хлопці на чолі з Кисловським», — подумав командир загону. Набігла згадка, як у такий-от досвітній час горіло село Кодра, що в лісах за кілька десятків кілометрів од Києва. Його до цурки спалив фашистський каральний загін як базу народних месників.
Морський хвилювався за людей, які пішли на розвідувальні й диверсійні завдання, і нетерпляче чекав їх, Навкруги — тиша. Десь зарипіли двері, нагадуючи, що там, за лапатими ялинками, в землянках живуть партизани.
— Стій, хто йде?! — пролунав у лісовій тиші голос вартового біля командирської землянки. — Пароль?
— Хвиля.
— Що сталося? — запитав Морський, побачивши радиста.
— Термінова радіограма, — відповів Горецький і простягнув аркуш паперу.
Командир повернувся в землянку і при світлі каганця прочитав:
«Негайно з’ясуйте і радируйте, які ворожі частини (кількість озброєння) перекидаються в напрямку Дуклінського перевалу через район ваших дій».
Того ж таки напрочуд теплого й сонячного дня, десь пополудні, Морський разом з начальником штабу Костянтином Бобровим виїхав до гірського селища Сучани, де розташувався один з розвідувальних підрозділів спец вагону. Треба було порадитись, як ліпше й швидше виконати завдання Центру.
В дорогу обоє вдяглися в уніформу гардистських офіцерів, шофер — у солдатську. Водій, веселий синьоокий словак Ян Купчак, наспівуючи пісеньку, хвацько кермував однією рукою. Невелика автомашина легко брала крутовину. Вибравшись на рівний шлях, авто помчало стрілою.
— Не захоплюйся, Яне, — торкнув його за плече Морський.
Купчак збавив газ. Минули стару напівзруйновану цвинтарну капличку. Попереду зачервоніли дахи села Прикола. І раптом всі похололи — назустріч сунула колона гітлерівців у чорних есесівських мундирах. Морський повернув голову й запитливо глянув на Боброва, їхні погляди зустрілися, потім ковзнули на сидіння: там лежало з півтора десятка німецьких гранат, автомати.
— Діяти за моєю командою. Поїхали! — рішуче, але спокійно наказав Морський.
— Куди? — прошепотів збентежений водій.
— Вперед. Не забувай: везеш начальство словацької армії.
Морський зняв кітель і лишився тільки в сорочці з краваткою. Те саме зробив Бобров. Тепер важко було визначити військове звання офіцерів. На обох — вбрання, в якому теплої днини полюбляли роз’їжджати в авто полковники та генерали тісовської армії.
Можна було звернути на узбіччя й дати дорогу есесівцям, але ж ті, напевно, влаштували б перевірку, і Морський наказав:
— Не звертай!
Колона наближалась. Гітлерівські офіцери їхали обіч неї верхи. Бобров приготував гранати й автомат. Відстань зменшувалася, залишалось метрів десять, коли Морський недбало махнув рукою, показуючи солдатам, щоб розступилися. Водночас кинув водієві!
— Газ!
Риск виправдався. Хтось з офіцерів-есесівців крикнув:
— Увага! Попереду машина! Розімкнись!
Шеренги розділилися, і машина посунула коридором крізь колону.
Морський і Бобров їхали поважно, із вдаваною байдужістю позираючи на солдатів.
Поки минули колону, встигли визначити її склад, озброєння. То були підрозділи 17-ї дивізії СС, котра, як стало відомо пізніше, прибула для каральних оцерацій проти партизанів.
Здавалось, небезпека — позаду, неподалік — ліс, гори. Там розвідники зможуть заховати свої сліди. Та несподівано з’явилася нова група есесівців. Вони стояли під дубом при самій дорозі.
«Контрольно-пропускний пункт! — здогадався Морський. — Певне, його щойно встановили… Отже — перевірка. Треба якось уникнути…» Командир обернувся до водія:
— Будь уважний, Яне, стеж за дорогою і щодуху мчи до лісу. Ти, Костю, відповідаєш за лівий фланг, я — за правий. Якщо спробують зупинити — відкриваємо вогонь.
Солдати на КП не сподівалися, що машина, яку немов вихлюпнула з себе колона есесівців, могла становити якусь небезпеку. Та все ж один із солдатів ступив на дорогу й прапорцем дав знак зупинитися.
— Давай! — крикнув Морський, жбурнувши в есесівців одну за одною дві гранати. Вибухи на мить заглушили татакання автомата Боброва, луною озвалися в горах.