— От вам і відповідь на питання.
Увечері Морський одержав розпорядження Центру: «Ідіть на з’єднання з Радянською Армією. Маршрут вибирайте, виходячи з обстановки. Час і місце переходу лінії фронту заздалегідь повідомте для попередження командування фронту».
У штабі почалась підготовка до походу на схід. Бобров, який кілька діб вишукував найбезпечніший шлях до фронту, дійшов висновку, що тільки гірські стежки надійні для переходу.
Начальника штабу підтримав комісар, але вимагав провести попередню розвідку. Це означало, що треба комусь пройти важким і небезпечним о цій порі року гірським маршрутом.
У першопрохідці зголосився один з досвідчених командирів груп розвідки Олександр Ларіонов.
— А як ваші рани? — запитав Морський.
— Уже загоїлися. Та ви не хвилюйтесь, товаришу підполковник, гірські шляхи східного напрямку мені відомі.
На світанку наступного дня шестеро лижників вирушили в багатокілометровий похід. Незважаючи на небезпеку, вони невпинно просувалися вперед. Заночували на хуторі за кілька кілометрів од фронту. Там знайшли собі провідника, який гірськими стежками на ранок вивів групу в долину, де вже стояла радянська військова частина.
Зв’язавшись з командуванням підрозділу й погодивши план переходу лінії фронту загоном, розвідники пішли назад тим же шляхом. За кілька годин вони проминули знайомий хутір і заглибились у гори.
Вечоріло. Сутінки згущувались. Шістка, долаючи втому, пробиралася косогором. Раптом у горах почувся гуркіт. Ларіонов збагнув: снігова лавина, і вчасно відвів людей під скелю, що височіла правобіч стежки. Всі притиснулись до кам’яної брили. Поволі гуркіт почав стихати. Коли розвідники вийшли з укриття, то побачили, яка небезпека їм загрожувала: величезні снігові кучугури застряли в гущавині правічного лісу, повз який пролягав їхній маршрут. Тепер гірські проходи були завалені снігом.
Обходячи небезпечні місця, люди спустилися з гори і мало не наткнулися на групу гітлерівців, що будувала оборонні укріплення. Довелось чекати ночі. Але й з настанням темноти просуватися вперед було неможливо — освітлювальні ракети весь час висіли над фашистським об’єктом. Вернулися назад і стали шукати інших стежок…
Затишне словацьке село Балаш лежало в глибокій долині, оточеній вінком гір з хвойним лісом. Навкруги панував величний спокій, пронизаний сонячним сяйвом.
Леготом бралися гори, веселіше дзюркотіли струмки, І навіть сніговий пилок, що сипався з смерек, іскрився й палахкотів, пахнув весною.
Бійці раділи сонцю, теплу, поверненню на рідну землю. Ще зусилля — і фронт лишиться позаду, а там — все по-іншому, все своє…
У штабі, що розташувався на околиці Балаша, не стихала робота. Загін готувався в дорогу. З нетерпінням чекали повернення з розвідки групи Ларіонова.
— Термінове повідомлення дозорної варти! — вигукнув начальник штабу, входячи до кімнати. — З віддалених постів доносять: в напрямку нашого розташування суне велика колона гітлерівців.
— Попросіть до мене комісара, — стрепенувся Морський.
Григор’єв з’явився так швидко, ніби за дверима стояв. Радились недовго.
— Підніміть по тривозі всі підрозділи. — наказав командир. — Рушимо на з’єднання з армією. — Після невеликої паузи додав: — Пошліть розпорядження Кисловському в Зазрів, хан використає увесь запас снарядів і вдарить з гармат по гітлерівцях, що йдіть сюди, та по скупченню противника на залізничній станції. А потім, години через дві, хай підніме угорців і веде слідом за нами.
За кілька хвилин тихе гірське село завирувало: лунали гучні команди, в небі спалахували сигнальні ракети, поспішали зв’язкові. Довідавшись про виступ загону, заметушилися й селяни. Почувся плач жінок, дітей. Багато місцевих жителів пішло разом з загоном, щоб уникнути репресій. Це певною мірою сповільнювало рух. сковувало маневреність.
Майже весь день підрозділи йшли на схід гірськими стежками, розтягнувшись окремими ланцюжками на кілька кілометрів. У надвечір’я почала псуватися погода: низько опустились густі хмари, закрили сонце, повіяв північний морозний вітер. Завирувала віхола. Йти ставало дедалі важче. Майже через кожні сто — сто п’ятдесят кроків мінялися люди, що прокладали дорогу її глибокому снігу. А командир підганяв:
— Не зупинятись! Швидше вперед!
Тоді ще Морський не знав, що фашистам було не до погоні. Коли гармата підрозділу Кисловського засипали ворожу колону й станцію снарядами там зчинилася паніка. З уст в уста передавалась тривожна звістка: «Росіяни, як завжди перед наступом, ведуть артпідготовку…» Ворожі частини, що розташувалися по навколишніх селах, мерщій підтягувались до Банської Бистриці.