1. Главная
  2. Книги
  3. Украинка Леся
  4. Поеми
  5. Страница 4
Выбрать главу
Геть од­бив­ши­ся вiд гур­ту, Їде ли­цар в са­мо­ти­нi. Зирк! - по­ет ле­жить, як пер­ше, На са­мi­сiнькiй сте­жи­нi.
"Ах, гос­тин­ця ти че­каєш! - Мовив ли­цар i лап­нув­ся По ки­ше­нях. - Ой не­бо­же, Вдома гро­шi я за­був­ся!"
Усмiхнувсь по­ет на теє: "Не тур­буй­сь за ме­не, па­не, Маю я ба­гатст­ва стiльки, Що йо­го й на те­бе ста­не!"
Спалахнув вiд гнi­ву ли­цар, Був вiн гор­дий та зав­зя­тий, Але ж тiльки на упер­тiсть Та на гор­до­щi ба­га­тий.
"Годi жар­тiв! - крик­нув згор­да. Бо за­дам то­бi я гар­ту!" А по­ет йо­му: "Та й сам я Не люб­лю з па­на­ми жар­ту…
Бачиш ти - оця дiб­ро­ва, Поле, не­бо,синє мо­ре - То моє ба­гатст­во-панст­во I роз­кiш­не, i прос­то­ре.
При всьому сьому ба­гатст­вi Я щас­ли­вий завж­ди й вiльний". Тут пок­лик­нув ли­цар: "Бо­же! Чоловiк сей бо­же­вiльний!"
"Може буть, - по­ет вiд­мо­вив, - Певне, всi ми в бо­жiй во­лi. Та я справ­дi маю щас­тя, I з ме­не йо­го до­во­лi.
Так, я вiльний, маю бист­рi Вiльнi ду­ми-ча­рiв­ни­цi, Що для них не­ма на свi­тi Нi зас­та­ви, нi гра­ни­цi.
Все, чо­го ду­ша зап­раг­не, Я ство­рю в од­ну хви­ли­ну, В таємнi свi­ти надх­мар­нi Я на кри­лах дум­ки ли­ну.
Скрiзь гу­ляю, скрiзь бу­яю, Мов той вi­тер дзвiн­кий в по­лi; Сам я вiльний i нi­ко­ли Не зла­мав чу­жої во­лi!"
Засмiявсь на теє ли­цар: "Давню бай­ку пра­виш, дру­же? Я ж то­бi ска­жу на теє: Ти щас­ли­вий, та не ду­же.
Я б вiд­дав отой хи­мер­ний Твiй таємний свiт надх­мар­ний За на­зем­не справжнє графст­во, За пiдх­мар­ний за­мок гар­ний.
Я б вiд­дав твоє ба­гатст­во I не­пев­нiї країни За єди­ний по­цi­лу­нок Вiд ко­ха­ної дiв­чи­ни…"
Щось по­ет хо­тiв вiд­мо­вить На нед­ба­лу гор­ду мо­ву, Та вже со­неч­ко чер­во­не Заховалось за дiб­ро­ву.
Надiйшла сiльськая мо­лодь, Що з ро­бо­ти по­вер­та­лась, I по­ба­чи­ла по­ета, З ним при­яз­но при­вi­та­лась.
Тут по­ет взяв ман­до­лi­ну, I на вiд­по­вiдь гур­то­вi Вiн заг­рав, i до му­зи­ки Промовляв пiс­нi чу­до­вi.
Всi нав­ко­ло не­ру­хо­мi, Зачарованi сто­яли, А най­бiльше у дiв­ча­ток Очi втi­хою па­ла­ли.
Довго й ли­цар слу­хав пiс­ню, Далi мо­вив на вiд­хо­дi: "Що за див­на си­ла сло­ва! Ворожбит який­сь, та й го­дi!"
II
Лiтнiм ве­чо­ром пiз­ненько Сам по­ет си­дiв в ха­ти­нi, Так од ран­ку цi­лу дни­ну Вiн про­си­дiв в са­мо­ти­нi.
Тож си­дiв по­ет в вi­кон­цi, Слухав спi­вiв, що лу­на­ли Скрiзь по по­лю i до нього У ха­ти­ну до­лi­та­ли.
Спiви стих­ли, по­тiм хут­ко Налетiла лiт­ня нiч­ка; Дерева шу­мi­ли з вiт­ром, Гомонiла бист­ра рiч­ка.
I по­ет в своїй ха­ти­нi Прислухавсь до то­го шу­му, Погляд в тем­ря­ву вто­пив­ши, Вiн таємну ду­мав ду­му.
Тiльки чує - хтось пiд'їхав На ко­нi до йо­го ха­ти I спи­нив­ся, по­тiм зброя Почала чи­ясь бряж­ча­ти.
Що за ди­во! Пiд вi­кон­це Хтось по­ма­лу пiдс­ту­пає. Тут по­ет не втер­пiв: "Хто там? - Невiдомого пи­тає.
Як­що зло­дiй, то за­пев­не Помиливсь ти, лю­бий дру­же!" "Нi, се я, - оз­вав­ся го­лос, - Маю спра­ву, пильну ду­же…"
"Хто ж се я"?" - по­ет пи­тає. "Я, Бер­тольдо, ли­цар з гаю". Тут по­ет пiз­нав той го­лос: "А, мис­ли­вий! Знаю, знаю!
Вибачай, про­шу до ха­ти, Хоч у ме­не трош­ки тем­но, Бо ко­ли я сам у ха­тi, Не па­лю вог­ню да­рем­но;
Та для гос­тя за­па­лю вже". I до­був вог­ню з кре­са­ла. Перед ним ли­царська пос­тать Владаря Бер­тольда ста­ла.
"Добрий ве­чiр!" - "Доб­рий ве­чiр" Став тут ли­цар i - нi сло­ва. Щось нi­як не по­чи­на­лась Тая пильная роз­мо­ва.
"Де ж твоя, мiй гос­тю, спра­ва?" - Далi вже по­ет оз­вав­ся. Лицар сти­ха од­мов­ляє: "Я, мiй дру­же, за­ко­хав­ся…"
Тут по­ет йо­му го­во­рить: "Що ж на се то­бi по­рад­жу? А про­те до­ка­зуй да­лi, Може, чим те­бе роз­ва­жу".
"Закохався я i ги­ну, - Каже ли­цар, - вдень i вно­чi Бачу я пе­ред со­бою Яснi оченьки дi­во­чi".
"Що ж? - по­ет на те го­во­рить. - То за руч­ку та й до шлю­бу!" "Ох! - зiт­хає ли­цар. - Вiзьме Iнший хтось дiв­чи­ну лю­бу!
Пiд бал­кон моєї дон­ни Кожен ве­чiр я при­ход­жу, I в жур­бi тяж­кiй, в зiт­хан­нях Цiлу нiч­ку я про­вод­жу.
На мою жур­бу й зiт­хан­ня Я вiд­по­вi­дi не маю, Чим я маю при­вер­ну­ти Серце ми­лої, - не знаю!
Може б, кра­ще їй при­па­ли До спо­до­би се­ре­на­ди?.." Тут по­ет на те: "За­пев­не, Треба пта­шеч­цi при­на­ди!"
"Голос маю, - ка­же ли­цар, - Та не тям­лю вiр­шу­ван­ня…" "Певна рiч, - по­ет го­во­рить, - То не лег­ке по­лю­ван­ня,
А то б до­сi вже на лав­ри Хто б схо­тiв, то й був ба­га­тий, Нi, - хи­мер­ний, но­ро­вис­тий Кiнь по­езiї кри­ла­тий!"
"Правду ка­жеш, - мо­вив ли­цар, - Але ж я те­бе бла­гаю, Щоб по­мiг ме­нi в сiй спра­вi. Пам'ятаю, як у гаю
Ти своїм вiр­шем чу­до­вим Чарував усю гро­ма­ду, - Тiльки ти один те­пе­ра Можеш дать ме­нi по­ра­ду!
За по­ра­ду все, що хо­чеш, Дам то­бi я в над­го­ро­ду". "Ну, на се, - по­ет вiд­мо­вив, - Не на­дi­юся я зро­ду.
Можу я знай­ти й без пла­ти Для при­яте­ля по­ра­ду. Ось пож­ди лиш тро­хи, за­раз Будеш ма­ти се­ре­на­ду.
Та ме­нi для сього тре­ба Ймення й вро­ду пан­ни зна­ти". "їй най­мен­ня Iзi­до­ра, А врод­ли­ва!.. не ска­за­ти!.."
Бiльш по­ет вже не пи­тав­ся, Сiв, за­ду­мавсь на хви­ли­ну, Записав щось на па­пе­рi, Зняв з кi­лоч­ка ман­до­лі­ну,
Показав сло­ва Бер­тольду, Мандолину дав у ру­ки Та на­пи­са­нiї вiр­шi I про­мо­вив для на­уки:
"Ти, спi­ва­ючи, на стру­нах Маєш так пе­ре­би­ра­ти: Ut-fa-la-sol, fa-mi-re-sol… Далi мо­жеш сам доб­ра­ти".
"От спа­си­бi!" - крик­нув ли­цар. Ще ж по­ет не вi­доз­вав­ся, А вже ли­цар був над­во­рi. На ко­ня! i геть пог­нав­ся.
I пог­нав­ся ли­цар хут­ко Через до­ли, че­рез го­ри, I спи­нив­ся пiд вi­кон­цем У своєї Iзi­до­ри.
Хутко в неї пiд вi­кон­цем Мандолiна за­лу­на­ла, Iз по­то­ку гу­кiв чу­лих Серенада ви­ри­на­ла:
~ 4 ~