– Ні, ні, ні.
Іще одне фото. Це той чолов’яга! «Лоренцо Манчіні, 51 рік». Я відразу його впізнаю. Я вкрала його машину. Це був його іржавий старий «чинквеченто». Пам’ятаю його червоне обличчя, притиснуте до вікна. Пригадую ту товсту складку жиру. Він здається приголомшеним, страшенно спантеличеним. Стоїть перед залою суду. Поліційні фургони та галасливі натовпи. Я дивлюся, як чоловік затуляється своїм пальто, намагаючись врятуватися від журналюг.
– Синьйоре Манчіні, – гукають вони. – Signor, è stato Lei?[165]
Чоловіка в кайданках проводять повз натовп. Серед людей – гурток розлючених черниць. Плакáти. Урочисто-журливий священик. І це не якийсь випадковий священик, це мій священик. Той, якого я врятувала в лісі та який мене підвозив. Мій мозок напружено працює, працює, намагається щось вирахувати, але я зараз така захмеліла, що не здатна думати. Я силюся щось утямити. Хтось бере інтерв’ю в священика. Я не знаю, що він каже, але схоже на якусь типу надгробну промову. Думаю, він говорить про цю черницю, сестру Франческу ді Марцо. Либонь, зазначає, як сумно те, що вона мертва. Що вбивати черниць не слід… Поліція, мабуть, заарештувала того чоловіка за підозрою в убивстві черниці. То ось що тут відбувається? Повірити не можу. Бог існує. Я дивлюся на екран іще зо дві хвилини. Потім сюжет змінюється.
Я підбігаю до Ніно на ліжку. Я хочу його розбудити. Маю йому розповісти. Я повірити не можу у власне щастя. Але для Ніно це нічогісінько не означатиме. Він не знає, що то за черниця. Не знає, що я її вбила. Мабуть, це не настільки термінова інформація. Дам йому ще трохи поспати. Це може зачекати до ранку. Бачите? Я – така ласкава, турботлива душа. Я – поміркована дівчина. Я стану чудовою дружиною. Ніно – щасливий чоловік. Він сам не знає, як йому пощастило.
Я спостерігаю, як він спить. Я могла б годинами дивитися на нього, слухати його дихання. У кімнаті сутінково, фіранки завішені, і контрасти тіней підкреслюють його риси. Мої очі вдивляються в його прекрасне обличчя. Портрет римського бога. Італійська супермодель. Він міг би бути ангелом Караваджо. Міг би грати Чиро в «Ґоморрі».
Я запалюю собі цигарку та стою біля вікна, широко всміхаючись. Я така до біса крута в цьому. Виходжу сухою з води після вбивств. Я навіть не знаю, скільки їх, але вже назбиралася тьма-тьмуща тіл. Ми станемо найкращими винищувачами, яких тільки бачив цей світ. Увійдемо в історію як найшаленіші та найнеперевершеніші. Ніно – мій король, а я буду його королевою.
Я всміхаюся до сяйливого моря. Сонце підіймається над водою. Сьогодні буде чудовий день. У небі – жодної хмарки. Обожнюю, коли воно так. Рожевий світанок поступається блакиті, світлій та ясній, як очі Динаміт. Я пробачила Ніно за те, що він її вбив. Він зробив те, що мав зробити. Я пробачила собі за те, що вбила тих поліцейських. І Алессандро теж. Я зовсім забула про того крадія, а моїй близнючці, чесно кажучи, так і треба. З черницею це… прикро. Але, працюючи в моїй галузі, не можна бути тюхтійкою. Щойно стаєш чутливою – і тієї ж миті програєш. Завагаєшся – загинеш. Я гашу недопалок об кахлі та жбурляю його вниз, у сад. Я повертаюся назад до спальні. Ніно й досі спить.
Я сідаю на край ліжка та пещу його чорне, мов смола, волосся. Ніно хропе низько та м’яко, так мило, як маленький Ерні. Це вам не гарчання страховиська, як у Доменіко. (Він стане популярним у в’язниці.) Ніно рухається, совається у сні. Він бурмоче: «Алві?» Йому сниться секс зі мною, я закластися готова. У куточках губ видно мерехтіння усмішки. Я нахиляюсь і цілую його. Мій партнер. Мій коханець. Мій майбутній чоловік. Повірити не можу, що він хоче зі мною одружитися.