Пакет із кокаїном лежить відкритий. Іще дрібка – ну чим це може зашкодити? Я лизькаю палець і набираю на нього чистого білого порошку. Утираю наркотик собі в ясна. Ммм, це цілковита насолода. Пістолет Ніно лежить на маленькій тумбочці біля ліжка, поряд із лампою та його обручкою. Ой. А чому він її зняв? Сріблясте кільце з ручної гранати й досі на мені. Але ерекційне кільце не в нього на пальці, воно онде, на тумбочці. Це дивно. Я не впевнена, що мені це подобається. Що це, в біса, означає? Моє серце починає битися швидше. Це кокаїн? Чи щось інше? Але все круто. Усе гаразд. Охолонь, крихітко. Я встаю й потягуюсь. Може, ромашкового чаю?
Я дивлюся в дзеркало спальні. Темно, але я бачу, що мої очі схожі на дві летючі тарілки. Ніколи не бачила, щоб у мене так розширювалися зіниці. Зуби в мене стиснуті, вилиці напружені. Я сильно тру собі щоки, вгору-вниз, тричі ляскаю себе по обличчю. Скрегочу зубами. О Господи, я на межі. Не відчуваю ні підборіддя, ні губ.
Я бачу, як Ніно вовтузиться в ліжку за моєю спиною. Він крізь тіні простягає руку. Я дивлюся, як його пальці поволі наближаються до чогось на тумбочці.
– Пістолет, – каже Бет. – Він намірився тебе застрелити.
Я біжу кімнатою назад. Моє серце калатає вдвічі швидше. У мене з’являється тунельний зір. Усе, крім пістолета, зникає. Я хапаю «Ґлок», і саме вчасно: пальці Ніно ковзають об мої, – а тоді натискаю гачок.
ПІФ-ПАФ.
Ляпає кров, пір’я злітає в повітря.
Я оглушена. Руки тремтять. Долоні пітніють.
Чорт.
Тоді я впускаю пістолет.
Що тільки-но сталося?
Що я, в біса, накоїла?
Бет сміється в мене в голові.
– Я виграла, – каже вона.
Я валюся – важко – на стіну й повільно стікаю на підлогу.
– Ні, – кажу я. – Що, в біса, ти зробила?
Я дивлюся, як бавовна просочується червоним. Відчуваю тілесний запах свіжої крові.
– Він тягнувся до лампи, – пояснює Бет. – Ти щойно вбила свою споріднену душу.
– Ні. Ні. До пістолета, – кажу я.
– До лампи.
– До пістолета.
– До лампи.
– До пістолета.
– До лампи.
– До пістолета. До пістолета.
Я дивлюся на Ніно, на дірку в його чолі, що наповнюється чимось чорним. Усе сповільнюється. В очах у мене все розпливається від сліз. Його вродливе обличчя – у плямах крові. У мене всередині все стискається. Я блюю. Блюю знову, і знову, і знову на блакитну кахляну підлогу.
– Я ж говорила тобі, що помщуся, – каже вона.
– Ні, ні, ні.
О Господи, Бет. Я ладна ще раз її вбити. І того довбаного клоуна. Вона весь цей час щось замишляла проти мене. Вона ненавидить мене. Вона ненавидить мене. Я ненавиджу мене? Я плачу пекучими сльозами. Він мертвий. Його немає. Що я накоїла? Що я зробила? Я цілую його в досі теплі губи. Відчуваю смак гарячого заліза – його кров.
Я простягаю тремтячу руку та намацую пульс у нього на зап’ясті. Чекаю.
І чекаю.
І чекаю.
Ну ж бо.
Ну ж бо.
Ніно.
Ніно.
Будь ласка.
Я обережно підіймаю його повіку. Зіниця велика. Розширена. І не звужується під впливом світла. Я закриваю око. Це все підтверджує.
«Спинилось чесне серце. Спи, мій принце! Хай сонми янголів твій сон колишуть»[166].
Я лягаю поряд із ним на ліжко.
Містер Бульбашка сміється в мене в голові.
І…
Далі – тиша.
Епілог
Дзвонить мій «Самсунґ»: «Невідомий абонент».
– Так? Алло? Що таке?
– Алвіно, любенька, це ти?
– Га? – Яка я тобі, в біса, любенька? Це Мевіс. Чого це вона така поштива? Либонь, хтось підслуховує. – Так, це я. Що тобі треба? – Грошей на будинок для літніх людей? Доглядальницю/опікунку?
– Я говоритиму коротко, мій янголе, – каже вона.
– Добре. І чого ж так? – Це незвично.
– Розумієш, у мене є лише хвилина, доки нас роз’єднають. Вони дуже суворі щодо особистих дзвінків у цих поліційних відділках-камерах-тюрмах.
– У чому? Де ти є? Що коїться? – Я зиркаю на телефон, але це не «ФейсТайм».
– Так, я саме тому й телефоную, люба моя. Я у відділку, тут, у Римі. З’ясувалося, що компетентні органи Великої Британії нарешті знайшли твого батька. Ти можеш у це повірити? Через стільки років. Двадцять п’ять, точніше кажучи…