Усе здавалося пречудовим.
Усі вони думали, що те тіло моє.
Але насправді моя близнючка хотіла помінятися зі мною місцями, щоб ушитися від тих гангстерів. Вона не бажала, щоб її безцінний синочок зрештою отримав кулю в лоба.
Вона намірилася кинути Амброджо й утекти зі своїм коханцем, Сальваторе. Ці двоє голубків запланували вбити мене й назавжди залишити острів. Бет думала, що кинути тіло (моє мертве тіло) – єдина можливість зробити так, щоб її не переслідували. От. Же. Сучка. Зміюка падлючна. Але в останню мить Сальваторе відмовився допомагати їй мене вбити.
Алві: одна штука. Бет: нуль штук.
Отак тобі.
А потім ми переспали з Амброджо і, шановні читачі, мені довелося симулювати. Це було як гілочка в Євротунелі. Типу «мікропеніс». О, скільки років я змарнувала, мріючи про хлопця моєї сестри…
Він одразу ж збагнув, що це я.
Він гнався за мною крізь ніч. Я бігла так, наче від цього залежало моє життя. Я думала, що він мене вб’є, тож зробила це першою. Каменем розтрощила йому голову.
Я побігла до вілли Сальваторе, коли Амброджо настав каюк. Пояснила тому, що це був самозахист, адже щось таке воно й було, в певному сенсі. Сальво, думаючи, що я Бет, допоміг мені здихатися трупа Амброджо. Ми скинули його з краю скелі. Щоб здавалося, що це самогубство.
Потім я переспала з Сальваторе. Двісті фунтів[4] точених м’язів? Я не могла стриматися. Але він помітив, що в мене немає на животі рубця після кесаревого розтину, як у Бет.
Знову спалилася.
Я не могла покластися на те, що він збереже мою таємницю. Забагато було на кону. Тож я пішла до партнера Амброджо, Ніно, і сказала йому, що Сальво вбив його боса. Ніно був спокусливий. І відданий. Він сказав, що Амброджо був йому за брата.
Тож усе вдалося.
Ніно вбив Сальваторе, а потім я переспала ще й з Ніно.
Говоритиму з вами відверто.
Він виявився найкращим із чоловіків, з якими я спала (а їх було в мене багато). Я мріяла стати ліквідаторкою, пліч-о-пліч із Ніно. Його партнеркою. Його нареченою.
Я думала, що знайшла Того Самого.
Ми розробили план, як разом попрацюємо й одержимо добрячий статок. Ми вирішили прихопити Караваджо, якусь безцінну картину, що була в Амброджо. Покупцем став хитрий священик, що працював на сицилійських гангстерів. Але цей покидьок заявив, що картина підроблена. Він не збирався давати нам грошей.
Тож я і його вбила.
Ми вшилися до Лондона на «ламборґіні» Амброджо з двома мільйонами євро у валізі.
Без жодного задоволення повідомляю вам: Ніно виявився помилкою.
Коли ми дісталися до «Рітца», він украв машину. Украв ту довбану валізу.
Я розумію, що, може, ніколи більше не побачу Ніно. Але якщо побачу, присягаюся вам: таке влаштую, що йому пекло раєм здасться.
Неділя, 30 серпня 2015 рокуТоскана, Італія
Я дивлюся на дорогу крізь підрожевлене вітрове скло. Асфальт потоком рідкої ртуті блищить у спекотному мареві. Здається, що ми пливемо, а не їдемо. Небо безкрає та неймовірно блакитне, блакитне, як очі Деміена Льюїса або форма італійської команди з регбі. Я ніколи ще не бачила такого блакитного неба – може, хіба що в кіно. Маслинові гаї, низки пагорбів, приголомшливий тосканський пейзаж, усе сліпучо-яскраве, ніби намальоване свіжою масляною фарбою, щойно вичавленою з тюбика.
Гаряче шкіряне сидіння прилипає до моєї шкіри. Ці крихітні міні-шортики «Баленсіаґа» ледь вкривають мої губки. Униз від моєї шиї скочується крапля поту й ховається між моїми грудьми. Я ковтаю теплого «Просекко». Градусів сорок точно є.
– Хочеш? – запитую я і простягаю Ніно пляшку.
Він хитає головою:
– Niente[5].
Я міцно вчіплююсь у кермо й розглядаю свої пошарпані нігті. Мені потрібен манікюр. Ніжно-рожевий лак увесь облущився, а засохла кров під нігтями набула мерзотного іржаво-червоного кольору. Каблучка моєї сестри з розкішним діамантом блищить, мов крихітна бомба.
По радіо співає Тейлор Свіфт, «Out of the Woods». Обожнюю цю пісню. Я додаю гучності й підспівую. Басова партія – суцільний секс. Я зиркаю на своє відображення в дзеркалі заднього огляду. Маю чудовий вигляд у сонцезахисних окулярах Бет від «Ґуччі». Я пасую до її одягу. Пасую до цього життя.
Ніно простягає мені сигарету, і я видихаю дим.
Тепер ми мчимо так швидко, що вже не пливемо, а летимо, на швидкості понад 180. Я дивлюся, як повзе стрілка на спідометрі, все швидше й швидше. ОЦЕ, БЛЯ, СПРАВЖНЄ ЖИТТЯ.
Я натискаю кнопку клаксона, просто тому що можу.
– Бетто, припини це нахуй.