– Ви можете просто потелефонувати їй і запитати?
Вона дивиться на мене глибокими синіми очима, лазуровими, як небо над Сицилією, – кольоровими лінзами.
– Я перевірила її графік. Це не так просто. Ми зазвичай рекомендуємо провести одну чи дві консультації, а потім пацієнти чекають щонайменше зо два тижні, щоб переконатись, що вони не передумали. Що вони все добре обміркували…
– Угу. Усе гаразд. Я не передумаю.
– А ще ж операційна; нам потрібно замовити приміщення, медсестру, анестезіолога…
Дихання в неї свіже, як жуйка з перцевою м’ятою. Коли вона вимовила це слово – «анестезіолог», – це було ніби крок із літака в крижану тундру. Як арктичний бриз. Не хочу навіть думати, чим тхне в мене з рота. (Я наміряюся купити електричну зубну щітку, гарну, як у Амброджо та Бет.) Сподіваюся, що вона не помітила запаху вина. Я досі відчуваю присмак крові відтоді, як упала з унітаза, коли в мене була глибоко розсічена нижня губа. Доведеться говорити з напівзакритим ротом. Куплю «Губбу-Буббу». Я нахиляюся над її столом, так, що опиняюся за кілька сантиметрів від неї.
Вона кривиться. Та й біс із нею.
– Скільки?
– Даруйте?
– Просто назвіть суму. Скільки потрібно?
– Ви що, хабаря мені пропонуєте? – перепитує вона.
Та вона заслуговує на приз.
– Господи ж ти Боже мій! Я поспішаю. Скільки коштує зробити це сьогодні?
Я стукаю пальцями по її столику… Стук, стук, стук, стук. О, вийшло схоже на вступ до «Firestarter»[37].
– Справа дійсно не в грошах.
Бачу, ми йдемо в глухий кут.
– Гаразд. Хуй з вами. Піду до когось іншого.
– Спробуйте доктора Бальдассіні. Через дорогу. Він мені зробив носа, – пропонує вона.
Я вириваюся з дверей і мчу сходами донизу, під палюче сонце. Арррррр. Це вже не смішно. У мене скоро сонячні опіки будуть. От аби в мене була парасолька від дощу або від сонця. Парасольки завжди нагадують мені про нього. Ні, не про Ніно, про Амброджо. Вони нагадують мені про той вечір, коли ми вперше зустрілися. Ми слухали пісню Ріанни «Umbrella», але я об заклад готова побитися, що він цього не пам’ятає (і не лише тому, що він мертвий). Це був лише роман на одну ніч, але я хотіла більшого. Я втратила цноту та завагітніла, лише за одну ніч. Непогано. Вельми ефективно. Але я втратила дитину, а моя близнючка вкрала мого хлопця. Я ж казала, яка вона сука. О, Амброджо, bello mio[38]. Він став таким розчаруванням. Якби лише в нього був більший член, усього оцього не сталося б.
Я мчу дорогою повз «фіати», «феррарі» та «мазераті», що стоять уздовж бордюру. Чую, як машини зіштовхуються, труться одна об одну. Гудіння «весп». Сигнали клаксонів. Я проходжу повз високі білі елегантні будинки, усі зайняті операційними, приватними лікарнями та психоаналітиками. На блискучій латунній табличці на стіні вигравіювано: «Dr Baldassini». Ооо, це місце здається дуже багатообіцяльним. Тут зовні табличка з зображенням дівчини, трохи схожої на Бет. Я підіймаюся сходами та натискаю кнопку дзвінка. Заходжу крізь величезні, солідні двері. Усередині прохолодно, гарні високі стелі. Аромат мадагаскарської ванілі. Юка в горщику. Я крокую чорними й білими кахлями до жінки на рецепції.
– Вітаю, можете мені допомогти? – кажу я. – Це дуже терміново.
– Заходьте, – запрошує чоловічий голос з італійським акцентом.
Я дивлюся на платинову білявку на рецепції. Вона киває та всміхається.
Я відчиняю двері та ступаю всередину, вдихаючи лікарняне, медичне повітря. Пахне так, ніби тут перестаралися з «Містером Мускулом»; усе здається неймовірно чистим і яскравим.
– Чим я можу вам допомогти, міс, гм, міс?..
Я різко вдихаю:
– Бейонсе.
Я зачиняю за собою двері.
Ого.
Доктор Бальдассіні надто спокусливий, щоб бути хірургом. Він стоїть переді мною, приголомшливий, сліпучий, схожий на якогось бога в хрумтливому білому халаті. Зі стелі сяють точкові світильники. На шиї в нього висить стетоскоп. Це так круто, ексцентрично, сатирично, як на якомусь показі моди. Я точно бачила якісь такі аксесуари на подіумах «МакКвін» минулої весни. Його сорочка вгорі не застебнута (на два ґудзики), і я помічаю волосся на грудях. Його дизайнерська стрижка скульптурна, досконала. На щоках з’являються ямки, коли він усміхається. У нього гарна статура. Ідеальний зріст. (Схоже, я нерівно дихаю до італійців.)
Це таке марнування.
Я уявляю його самотнє життя в операційній, за білою марлею, хірургічними масками, в кумедному блакитному костюмі. У водонепроникних чоботах. Хірурги носять шапочки? Таке обличчя треба вивішувати на білбордах, щоб жінки з усього світу ним милувалися. Цікаво, він уже народився з такою американською щелепою? Це його справжнє підборіддя?