– Мені потрібно змінити форму но… тобто зробити ринопластику. Якомога скоріше, сьогодні, – кажу я.
– А який ви хочете мати вигляд?
– Ну, я думаю, щось середнє між Гайді Монтаґ[40] і Мадонною 1994 року.
– Гмммм. Розумію.
– Що менше, то краще, – пояснюю я. – Як у джунгарського хом’ячка.
Я вказівним пальцем показую в повітрі потрібну форму. Виходить щось трохи схоже на кому:,
Лео киває, але я не впевнена, що до нього дійшло. Його очі затримуються на моїх, допитливі, проникні: його вродливе обличчя здається спантеличеним. Чого він так витріщився на мене? Я впевнена, що в нього таке буває щонайменше разів двадцять на день. А, знаю. Він уявляє мене голою. У нього той затуманений, мрійливий погляд, що постійно буває у хлопців… Може, я йому теж сподобалася? Я готова об заклад побитися, що так воно й є. Це добре видно.
– Привіт, Елізабет.
Містер Бульбашка стоїть наді мною. Я вдивляюся в його обличчя. Налиті кров’ю очі зловісно світяться, витріщаючись на мене з білого мов крейда обличчя. Я прив’язана до лікарняного ліжка на колесах. Я сіпаюся, борюкаюся, але не можу поворухнути жодним м’язом.
Мої кисті та ступні затягнуті надто міцно. Я звиваюся й вивертаюся. В очах пече від смороду віскі. Я щокою відчуваю його хрипке дихання. Його рот усього за якийсь дюйм від мене. Він підсувається дедалі ближче. У нього в зубах щось застрягло. Схоже на людську плоть.
– Будь ласка, я хочу знову стати Алві.
Він сміється, сміється, божевільним сміхом, як сирена.
– Будь ласка, будь ласка, будь ласка, будь ласка.
Його обличчя перетворюється на обличчя Бет.
Я розплющую очі й озираюся. Що це таке? Де я є? Навіщо до мене під’єднані всі ці трубочки? Це що, лікарня? Лікарняні завіси. Голі білі стіни. Запах промислового засобу для дезінфекції. Що я, в біса, тут роблю? Я втрапила в аварію? Хтось мене намагався вбити (знову)? Я не відчуваю обличчя. Не відчуваю голови. Я що, паралізована? Чи мертва?
– Допоможіть. Допоможіть. – Що зі мною сталося? – Медсестро? Медсестро? МЕДСЕСТРО!
Біля ліжка червоний шнур для виклику. Я смикаю за нього, і спалахує світло. Чую дзвоник десь на посту чергового. Дихай, Алвіно, просто дихай. Усе гаразд. Усе з тобою буде добре. Ти, либонь, знову випила забагато й відключилася серед дороги, на зебрі. Я заплющую очі. Це якось пов’язано з готелем «Рітц»? З якимось мартіні? Думай, Алвіно. Думай. Це Ніно зробив? Я щільніше стискаю повіки, суплю брови. Ні, я знаю. Мені зробили серйозну операцію. У моєму мозку наче світло вмикається. Ринопластика. Майстерне маскування. Тепер я пригадую, все стає зрозумілим (типу). Я в бігах. Під прикриттям. Мені потрібно знайти ту падлючну падлюку. Ніколи чекати.
– Buona sera, come stai?[41]
Я розплющую очі й дивлюся на жінку, що йде до мого односпального ліжка.
– А ви хто, в біса, така? – питаю я.
Жінка всміхається. Вона схожа на мою бабусю: коротке гарно зачесане волосся, світло-сіре з легким блакитним відтінком, широка, ґречна усмішка. У куточках очей – зморшки від сміху. У неї чудово вийшло б рекламувати підливи «Бісто».
– Мене звати сестра Романо. Я сьогодні доглядати за вами.
Сестра? Фе. Не люблю сестер.
– А це що за гівно? – питаю я.
Я висмикую голку з руки, липка стрічка за все чіпляється. Пекучий біль, і в мене на шкірі виступає крапля крові. Я злизую її. Смачно.
– Це ваше знеболювальне, – пояснює вона. Вона дивиться на голку, що падає на підлогу. – Не хочете його, морфіну? Добре. Без проблем. Я забрати.
Морфін? Ой, я люблю морфін…
– Як ви сьогодні почуватися?
– Я чудово почуваюся.
Я хочу забратися звідси.
Вона натискає перемикач біля ліжка, і матрац рухається. Він бринить і гуде під моєю вагою, і я поступово сідаю.
Ох ти ж йобт!
– Що це?
Я, скосивши очі, дивлюся на свій ніс. Бачу щось типу білого гіпсу…
Медсестра вдивляється в моє обличчя та широко, променисто всміхається.
– Sì, – каже вона. – Погляньте.
Вона простягає мені дзеркало, і я підіймаю його. Вона відліплює гіпс.
– Ти схожа на Пакмана[42], – коментує Бет.
– О, святий Ісусе, – вимовляю я.
Мій ніс зник. Божевілля якесь.
– А він не… замалий? – питаю я.
– Ні, гарненький. Дайте поглянути…
Вона смикає за нього. Я нічого не відчуваю.
– Гей! Заберіть руки. Я буду кусатися.
Я все ще витріщаюся на себе в дзеркало. Леонардо, ти чудотворець. Цей чоловік – чистий геній. Святий. Чарівник. (І ще й гарненький… Чорт, Бет зі своїм голосом у мене в голові не дала мені його завалити.) Тепер жодним копам ніяк мене не впізнати. Я не схожа на Алві.