– Ви три години в операційній, а зараз повинні розслабитися.
– Три години? – Бля, це ж ціла вічність. А як же Ніно? – Я маю йти.
Вона кусає губу. Схоже, вона засмучена. Чіпляє назад білу пов’язку. Я втуплююся в її обличчя.
– Де мої речі? Я йду, – кажу я.
– Signorina, але ви щойно прокинутися.
– Мені треба забиратися звідси. Де мій телефон? – Я відчиняю шухляду біля ліжка. Знайшла. Назад, у мережу. Я хапаю його і грюкаю шухлядою.
– Ви не можете йти зараз. Mamma mia[43]. Не хочете, щоб доктор Бальдассіні спершу вас оглянув?
Ммммм, доктор Леонардо. Так, я б не проти. Але не зараз. Мені ніколи. Навіть швиденько подрюкатися. Це гонка проти часу, як у «Кришталевому лабіринті»[44]. І взагалі, з хлопцями в мене покінчено. Тепер я все пам’ятаю. Гроші. Помста. План.
Я вистрибую з ліжка та мало не падаю. Трохи похитуюся, хапаюся за штатив. Це, либонь, усе через ту анестезію. Або, може, з таким крихітним носиком у мене змістився центр тяжіння. Коли в голові вже не паморочиться й підлога не рухається, я озираюся, шукаючи свій одяг. Відчиняю шафу та бачу сукню «Шанель», що висить на маленькому гачку. Беру її й натягаю на себе. Знаходжу свої босоніжки та взуваюся, але мені ніяк не втриматися на шестидюймових підборах. Я знову скидаю їх і несу в руці. Мені боляче рухатися. Боляче йти. У мене й так було найнайтяжче похмілля, а тепер ще й ніс ніби охоплений полум’ям. Хочу ще того чудового морфіну. Чи кінських транквілізаторів? Чи джину?
– Вам треба носити це, – медсестра показує на пов’язку в мене на носі. – Носити шість тижнів. Цілодобово. Не знімати.
– Так, звісно. – Та нізащо.
Я бачу в шафі пошарпану сумочку Бет «Гермес» і запихаю в неї свій телефон. Перевіряю гроші. Так, вони на місці, у годиннику з зозулею. Здається, все: увесь мій світ в одній сумочці. Принаймні носити не важко…
– І ці таблетки теж вам. Чотири рази на день.
О, препарати ♥
– Чудесно, – кажу я.
Вона дає мені паперовий пакет, що мало не репається від пакунків із ліками. Я пхаю таблетки в свою сумочку. Тепер у ній стільки всього, що я не можу її закрити.
Я відсуваю вбік блакитну завіску та шкандибаю по палаті змерзлими, голими, холодними мов крига ногами. Запалюю «Мальборо Лайт». Медсестра гукає мені навздогін:
– Це дуже сильні знеболювальні. Кодеїн і парацетамол. Будьте обережні, не надто багато.
– Так, так, так, неодмінно.
– Добре. Ciao, Бейонсе.
Трастевере, Рим, Італія
Я заходжу в аптеку. Відчуття таке, ніби по моєму обличчю проїхався з шаленою швидкістю двоповерховий автобус. Я хапаю жменю таблеток і по одній ковтаю їх. Утираю очі. Вони напухлі, з мішками. Горло болить, і в ньому сухо-сухісінько. Я не можу вдихнути носом. Не можу поворухнути обличчям. Я хапаю пляшку енергетику «Люкозад». Мені потрібно випити, доки я не потріскалася, мов соляна рівнина в Патагонії. Краще, щоб мій ніс мав якомога охайніший вигляд, коли я зніму цю пов’язку.
Я блукаю проходами. Так, що мені потрібно? Варто купити найнеобхідніше. Я вишукую фарбу для волосся (рожеву, кольору фуксії), ерекційне кільце, змазку «Дюрекс Плей» та ароматизовані презервативи, розчіску, зубну пасту, зубну щітку (електричну), губну помаду, консилер, туш для вій і – ТАК – крутезні дзеркальні сонцезахисні окуляри. Плачу дівчині гроші з мого годинника й виходжу з магазину.
Сходами підіймаюся до своєї квартири і прямую до ванної кімнати.
Я фарбую волосся над раковиною. Рожева вода закручується вихором і стікає в трубу, коли я виполіскую фарбу з крана-змішувача. Я викручую пасма над раковиною, вкритою червоними плямами, а потім сушу їх феном. Роблю зачіску перед яскраво освітленим дзеркалом. Рожеве, мов цукрова вата, волосся падає мені на спину. Я схожа на принцесу-троля, Поппі. Я знімаю пов’язку з обличчя та знову розглядаю свого носика. КРУТО, ЧОРТ ЗАБИРАЙ. Тобто – о, так! – хто це такий? Неонове рожеве волосся та кирпочка, гарненька, мов вишенька в коктейлі. Я – полуничне морозиво зі збитими вершками. «Янгольська насолода». Укриваю консилером рубці, що починають багряніти навколо носа. Трохи боляче, але могло бути й гірше. Таблетки допомагають. Я немов літаю. Мащу губи помадою. Додаю туші. Вдягаю сонцезахисні окуляри, і знаєте що? Це крутезне маскування. Дванадцять балів із десяти. Я ковтаю ще знеболювальних. Так, чорт забирай, я готова підкорювати світ.
44
The Crystal Maze – британське телевізійне шоу, де команда з шести осіб бере участь у різноманітних випробуваннях.