Я зголодніла після анестезії. Витикаю свого новенького носика надвір, щоб щось перехопити. Це місце здається непоганим: «Таверна Трілусса», старомодний італійський ресторан. Фарбованими стінами в’ється плющ. Тут є тенти та гарненька тераса. Дерев’яні віконниці та свічники. Я хочу поглянути ближче. Відчиняю двері та ступаю всередину. У приміщенні повно людей, які їдять, п’ють і базікають. Кричать. Сваряться над своїми спагеті болоньєзе. Повітря насичене спокусливими ароматами, що долинають із дверей кухні. Боже мій, у мене в роті повно слини. Я готова з’їсти що завгодно. Усе. Офіціант приходить і всміхається до мене. Він гарненький, як молодий Метт Леблан.
– Buona sera, signorina. – Він оглядає мене з голови до п’ят.
– Здоров, – відповідаю я. – Столик для одного?
– Звичайно. Будь ласка, ходіть за мною.
Я слухняно йду за ним. Його зад щільно обтягують тісні чорні штани. Сідницями горіхи лущити можна.
Ми йдемо переповненим рестораном, протискаємося повз столики та стільці до маленької місцини в кутку. Він витягує переді мною стілець, пропонуючи сісти, й розкладає на колінах серветку. Пальцями ковзає по моєму стегну. Навмисно? Чи випадково?
– Aperitivo для вас, bella?[45] Келих «Просекко»? «Апероль Шприц»?
– Мені горілки, чистої, – кажу я.
Він киває й облизує губи.
– Sì, bellissima[46].
Я беру товстелезне меню та заглиблююсь у нескінченні переліки страв. І гадки не маю, що мені обрати. Я зазвичай замовляю «Маргариту» з місцевого «Галовей Доміно».
Натомість оглядаю приміщення. Це старовинна будівля. На стелі темні дерев’яні балки, на стінах – написані олійними фарбами картини. Діжки, ліхтарики та ренесансні фрески, ковані сталеві ґратки та полиці, повні книжок. Тут затишно. Самобутньо. Традиційно. Не так гламурно, як у тому місці в Таорміні, куди я ходила з Амброджо й Бет. Але це круто. Безіменно.
Повертається офіціант із моїм напоєм на таці.
– Ваша горілка, – підморгує він.
Я відпиваю ковток через пластикову соломинку. Вона холодна, терпкувата й міцна. Ммм, як добре. Освіжно. Я ковтаю ще знеболювальних.
– То що у вас доброго є поїсти? – питаю я.
Дивлюся в очі кольору амаретто.
– Це місце славетне своїм cacio e pepe, пастою з перцем і сиром.
– Прекрасно. Сир – це добре. Я замовлю його.
– Чудовий вибір. Фантастичний.
Він усміхається та простягає руку по меню. Його пальці ковзають по моїй руці. По зап’ястю. Помилково? Ні, я так не думаю.
Я дивлюся, як він іде від мене. Він нічогенький: вісім із десяти. Точно найзграбніший хлопець із тутешніх. Усі інші офіціанти – ні про що. А потім до мене доходить.
Я розумію, чому він так мені подобається. Він трохи скидається на Ніно. Чорне волосся, темні очі. Стрункий. Середньої статури. Гарно стрижений. Може, Ніно мав такий само вигляд років двадцять тому, коли був юним гангстером-убивцею?
Ох. Точно. Ніно. Отож. Як саме я його вб’ю? Треба подумати. Розробити план. Я складу перелік. Намалюю діаграму. Потрібен мозковий штурм чи щось таке. Я записуватиму всі найбожевільніші ідеї. Це буде вільний політ думки. Усе, що спаде мені на розум, – усе має право на існування. Жодних обмежень. Я порпаюся у своїй сумочці й знаходжу червону ручку. Але в мене немає паперу. Я озираюся, шукаю серветку чи щось таке, але ні, усі серветки тут із тканини. Утім, хай там як, вони білі. Згодяться. Я розгортаю одну з них на дерев’яному столі та пишу вгорі великими літерами:
ПОМСТА АЛВІ ♥
У центрі зображую портрет Ніно. Просто палички й кружечки. Я не надто сильна в живописі. На Ніно анітрохи не схоже, скоріше на Тома Гіддлстона. Малюю петлю в нього на шиї, а потім і решту шибениці, ніби граю в ту гру. А потім у кружечках навколо складаю розширений перелік: застрелити, зарізати, задавити, скинути зі скелі, вивчити бойові мистецтва та прикінчити його рубальним ударом, мов справжня каратистка, гепнути в потилицю, задушити, замкнути в машині, щоб сам задихнувся, облити фторидом хлору, щоб самозайнявся.
– Ваша паста, signorina, – ласкаво шепоче офіціант мені на вухо.
Я смикаю серветку зі столу та стелю її назад на коліна. Сподіваюся, що він не вміє читати англійською. Я всміхаюся йому й запитую:
– Ви знаєте, де я можу знайти господарчий магазин? «Усе для дому» чи щось таке?
– Ні, вибачте. У цьому районі не знаю.
– Мені потрібно купити мотузку й молоток…
Я дивлюся на свою страву.
Я зазвичай обираю найбільші порції. Таке в мене загальне правило. Але, Боже мій, вона величезна. Офіціант ставить пательню на столик переді мною. Вона повна кремової маси спагеті, а соус пахне неначе в сирному раю. Офіціант дістає млинок для перцю, майже однакової з ним висоти й ширини. (Моєї уваги не оминає те, яку бездоганно фалічну форму має ця штука.)