– Хочете? – запитує він.
– Угу, – видихаю я. – Для мене що пікантніше – то краще.
Офіціант стає зовсім поруч зі мною й меле перець над моєю тарілкою. Стегном притискається до моєї руки. Його член – просто в мене перед очима. Щось явно випинає зі штанів, там, де має бути пеніс. Я б поставила на дев’ять дюймів. Запах його дезодоранту, «Лінкс Аполло», сильніший за мене. Млинок деренчить.
– Отак добре? – питає він.
Я кажу:
– Так.
– Buon appetito[47].
Я кладу собі до рота повну виделку. Ця штука краща за секс. Паста – бездоганна аль денте, жорстка, жується з зусиллям. Соус вершковий, солоний, небезпечний. Ох, бля, як добре. Господи, це пречудово. За дві хвилини я впоралася з усією порцією.
– Фе, ну ти й свинюка, – говорить Бет. – А тепер підеш усе це виблюєш?
Моя сестра вірила, що глютен – від диявола, а вуглеводи – від Антихриста.
– Ні. Я хочу ще, – кажу я. Я заїдаю стреси. Можете кинути в мене камінь. Мені треба, щоб у мене всередині було щось тепле та м’яке. Щось схоже на обійми. Я раніше їла, щоб забути про батька. Щоб не думати про Бет та про маму. Я всміхаюсь і дивлюся на офіціанта.
– Мені ще порцію.
Він витріщається.
– О, і ще один напій.
Він забирає пательню.
– Іще порцію tonnarelli con cacio e pepe?
– Ще одну таку саму порцію.
Я, відкинувшись на дерев’яному стільці, дивлюся, як він біжить назад до кухні. Ковтаю залишки свого напою та повільно облизую губи. Ця страва була неймовірна. Просто справжня порнографія їжі. Я згадую фастфудівські «Макарони з сиром», які їла вдома, в Арчвеї: їх навіть порівнювати не можна («Бомбейський поганець» смакував краще. І «Справжній каррі» теж).
Я стукочу пальцями по столу. Я вам не Бет. Їстиму те, що захочу. Можу навіть пудинг замовити.
Офіціант повертається з моїм напоєм на таці.
– Ваша горілка, signorina.
Я відпиваю чималенько. Він дивиться, як я ковтаю.
– Ви знаєте, я працюю тут уже сім років, і ви найпрекрасніша леді, яку мені доводилося обслуговувати.
– Та невже? – перепитую я.
Я впевнена, що він таке каже щовечора, але знаєте що? Я йому підіграю.
– І ви єдина з усіх замовили дві пательні cacio e pepe.
Ось у це я справді вірю.
– Ну, так. Це справді смачно.
– Мені подобаються жінки, що добре їдять.
– Еге? То, бля, захоплюйся мною.
Я його ладна зжерти заживо, і не сподівайтеся мене спинити. Губки-сунички… шкіра кремова, як панакота. Може, попросити, щоб мені його з собою загорнули?
Він зникає, йде по мою їжу. Я сьорбаю свій напій. Ох! Ого! Ця горілка зразу вдаряє мені в голову. Я гигикаю без жодної причини.
То до чого я там дійшла зі своїм планом? Я зриваю серветку з колін і знов розгортаю її на столі. Перечитую всі свої різноманітні ідеї, а потім дописую ще одну: підсунути йому смертельну дозу чого-небудь (рицину? героїну? ціаніду?). Цікаво, чи не вечеряє Ніно саме зараз. Можливо, в якійсь маленькій місцині неподалік? Бідний, він ще сам цього не знає, але він вигодовує себе для черв’яків. Я ще раз переглядаю серветку. Мій перелік охоплює майже все. Я додаю кружечок зі ще одним варіантом: втопити в басейні/ванні/озері.
– Ваша паста, – з усмішкою каже офіціант.
У нього в очах дивний вираз. Це страх чи захоплення? Схоже, я його спантеличую. З’являється ще одна пательня, з іще однією горою спагеті. Здається, що вона припрошує: «З’їж мене, з’їж мене».
– Корова зажерлива, – каже Бет.
Я хапаю виделку, встромляю її в пасту, набираю якнайбільше й кидаю до рота.
– Перцю не хочете? – питає офіціант.
– ‘cе га’азд. – У мене повний рот їжі.
Я не можу їсти достатньо швидко. Загрібаю пасту скоріше й скоріше, виделка за виделкою, іще виделка. Вона дещо гарячувата, але мені байдуже. Я хочу смакувати її всім обличчям. Розмазую гарячий соус по всьому роту. О, чорт забирай, я в раю.
Я й не знала, яка я голодна, доки не скуштувала цього.
– А знаєте, – каже він, дивлячись мені в очі та схиляючись поближче до мене, – моя зміна закінчується за сорок хвилин.
Цікаво, що в них є на десерт.
– Може, зайдете до мене? Вип’ємо вина. Послухаємо музику. Я живу просто за рогом…