Узагалі-то я добряче напхалася.
– Я більш не можу їсти, – кажу я. – Можете просто принести рахунок?
– Гаразд, жодного вина. Музика. Романтика?
Я хитаю головою. Опускаю погляд на свій живіт. Але потім мені спадає на думку дещо краще. Я схиляю голову набік і всміхаюся.
– Зустріньмося тут, у моїй квартирі.
Я даю йому адресу.
– Я хочу, щоб ти підбіг до мене і вдарив мене.
Дієґо здається спантеличеним. Він витріщається на мене.
– Я хочу, щоб ти спробував накинутися на мене. Напади на мене. Тільки носа не чіпай.
Він хитає головою:
– Я не розумію.
– Послухай, – пояснюю я. – Дієґо, це прелюдія. Це заводить. У мене від цього буває оргазм.
Я закочую очі. До нього все ніяк не дійде.
Відкриваю «Ютуб» на телефоні та показую йому «П’ять крутих прийомів самозахисту».
– О. Ти хочеш битися? – каже він.
– Так. Так. Побитися.
Я відсуваю з дороги канапу, переставляю крісло та журнальний столик. Ніжки столика риплять об підлогу. Я відпихаю його до стіни. Супер, отак краще. Тепер нам буде де розвернутися. Мені потрібно відпрацювати кілька вбивчих рухів, і я не можу цього зробити наодинці. Один у полі не воїн.
– Отже, я стоятиму отут і дивитимусь отуди… а ти підійдеш до мене ззаду.
– Добре. Va bene[48], – говорить Дієго. – Non c’e problema[49].
Добре, що він говорить італійською. Відтворює реальні умови. Саме так, як говорив би Ніно. Акцент у нього прикольний. Такий само, як і в Ніно. Може, він теж із Сицилії?
– Готовий? – питаю я. І повертаюся до стіни.
– Uno, due, tre…[50]
– Ні-ні-ні. Рахувати не треба. Важливо, щоб це було несподівано.
– Але ж ти знаєш, що я наближаюсь? – каже він.
– Але не знаю коли.
Я стою, розглядаю стіну вітальні. На шпалерах красиві магнолії. Пальцем проводжу по геральдичному візерунку. Тиша. Нічого. Не накидається. За якусь хвилину я обертаюся назад.
– Ти нападати збираєшся чи як?
Дієго підбігає і стрибає на мене, наскакує на груди, мов хтивий самець. Ми падаємо долі. Він притискає мене, мало не розчавивши своїм важким тілом. О, Господи мій Боже, в мене зараз шлунок репне. Забагато спагеті. Мені потрібен ґавіскон. Ми перекочуємося, знову і знову, і він мене б’є. З усіх сил гепає збоку по шиї.
– Ой. Боляче. Відчепися, – кажу я. Я віддихуюсь, тремчу, в горлі болить, у голові паморочиться. – Що це, в біса, таке було?
– Ти ж казала, що хочеш, щоб я на тебе напав?
Він сідає, обхопивши набиту руку.
– Та не так же. Йобаний нахуй, – кажу я.
– Оце гівняно вийшло, – говорить Бет.
Ми витріщаємося одне на одного.
– То… що тепер? – вимовляє він. – У нас буде секс?
Я встаю, потираючи шию.
– Ні, поки що ні. Ніяк, – відповідаю я. – Я ще не закінчила з тобою.
Дієґо стоїть посеред вітальні, а я переглядаю своє навчальне відео на «Ютубі». Цілитися треба в очі та в пах. І бити ліктем.
– Так. Гаразд. Я готова, – кажу я й кидаю телефон на журнальний столик. – А ти готовий?
– Sì.
Я розганяюся через усю кімнату й коліном б’ю його по яйцях.
– АААААААРРР!
– АААААААЙЙЙ!
Він згинається навпіл.
– Що? Добре вийшло? Боляче було?
Дієго дивиться на мене зі сльозами в очах. І вилітає з дверей квартири.
– Гей, ти куди?
Я йду до спальні та стрибаю на величезне двоспальне ліжко. Лежу розкинувшись, мов розчавлений восьминіг, розглядаю китички на лампі. Уся ця їжа й бійка мене виснажили вщент. Я почуваюся як кит, що викинувся на берег. Не звичайний синій кит або косатка, а зажирілий кит, що на березі сконав від серцевої недостатності, прямуючи на «Зважені та щасливі». Над яким глузували інші кити. Якого не запрошували на побачення. Доведеться вибивати дірку в стіні та підіймати мене автонавантажувачем. Тоді мене покажуть у новинах і весь мій план полетить у сраку. Ох, ну на біса я зжерла стільки пасти?
– Не буду говорити «Я ж казала», – насміхається Бет.
Хотіла б я бути більш схожою на Ґвінет і жити на ягодах із пилком.
Простирадла прохолодні й гладенькі, шовковисті. Хтось залишив плитку м’ятного шоколаду на моїй подушці. Я розгортаю фольгу та їм шоколад. (Я ж не замовляла десерту.) Розглядаю різьблення на стелі. Ангели, троянди й покручені мушлі. Виліплені з крихкої білої штукатурки. Стиль ренесансний, антикварний. У кутку розкішний камін, облицьований шліфованим мармуром. Свічники зі штучними восковими свічками сяють теплим манким світлом. Старовинний гламур. Краса золотої доби.