Бетта, Бетта, скрізь ця грьобана Бетта.
Мене вже нудить від того, що я – своя власна сестра, але Ніно вірить, що я вдова його загиблого боса. Сказати йому, що я друга близнючка, означає ризикнути всім. Ризикнути своїм життям. Він може почати ставити складні запитання, типу чи я причетна до вбивства Амброджо. Краще залишатися Беттою. Краще не виходити з ролі.
«Коли ти раз лиш вирішив збрехати – ще довго будеш брехні гаптувати»[6].
Я справжнісінька чорна вдова.
Ми прямуємо з Тоскани на північ. До озер і швейцарського кордону. Через Прованс, Бурґундію, Пікардію і, нарешті, до Лондона. Подалі від Таорміни. Подалі від моєї сестри. Від копів і численних трупів. Від провини. Страху. Безсонних ночей. Так. Багато. Смертей. Я витягаю руки над головою, обожнюю це приємне розслаблення в плечах і шиї, солодку наркоту, що тече моїми венами, це щасливе сяйво в голові. Кокаїновий післясмак краплями скочується з носа мені до горла. Я всміхаюся до Ніно, облизую занімілі губи. Досі відчуваю його смак після нашого останнього поцілунку: солоний язик, червоні «Мальборо». Відчуваю запах його засобу після гоління та спокусливого поту. Запах грошей, напханих у стару шкіряну валізу священика. Мене вштирює сама думка про це. І від неї я так течу…
– Уявляєш, які ми багаті?
– Два мільйони євро, – говорить Ніно. Він хапає пошарпану коричневу валізу «Ґуччі» і гладить порепану шкіру. – Allora?[7] На скільки цього вистачить?
– Можемо ще дістати, – відповідаю я. – Ніно, любенький, ми безсмертні. Ми – крута команда. Тобі так не здається?
Копи з бандитами залишаються позаду, перед нами – наше майбутнє, зухвале та яскраве. Алві та Ніно, назавжди разом, вбивати та трахатися, трахатися та вбивати.
– Гей, – пропоную я, – хочеш, спинимось? Я б не проти побавитися на узбіччі.
Він киває.
Я звертаю з сільської дороги й глушу двигун. Ніно виходить і відчиняє двері з мого боку. Подає мені руку. Ми обходимо автомобіль, стаємо перед ним, і Ніно роздягає мене.
Я врізаюсь у гарячий метал, обпікаючись об капот. Шорти впали до моїх ніг. Руки Ніно на моїх цицьках. Боже, я кохаю свого бідового хлопця. Я розумію, що минув лише тиждень, але здається, що я завжди його знала. Я простягаю руки над головою і дряпаю багряну фарбу. Його тіло важке, воно тисне на мою спітнілу голу спину. Я відчуваю, як стукотить у нього в грудях серце, його щетина дряпає мені шию. Шкіра в нього гаряча, аж палахкотить. Солоний смак сексу.
Він трахає, трахає, трахає мене.
– Ніно, Ніно, Ніно, – повторюю я.
Я б хотіла, щоб він відповів: «Алві».
Ми кінчаємо водночас. В очах червоніє. Наші тіла сіпаються, тремтять. На якусь мить ми опиняємося не тут, а в іншому вимірі. Я не усвідомлюю, хто я; ми з Ніно – єдине ціле. Французи називають це «la petite mort», «маленька смерть», чи щось таке. Ніби частина мене померла всередині. Але я ніколи не почувалася такою живою. То що вони, в біса, знають?
А потім ми гепаємося назад на Землю. Назад до реальності. Але знаєте що? Це досить круто. Зараз мене вштирює бути собою. Ніно виходить, і я встаю, мов у тумані, голова в мене паморочиться, йде обертом. Я чую, як його черевики ступають по гравію. Чую, як він видихає: «Бетта». Я нахиляюся, беру шорти та натягаю їх назад на липкі ноги. Спираюся на «ламбо» та дивлюся, як він запалює цигарку.
– Де ти була все моє життя? – питає він.
– Чекала на тебе, – відповідаю я.
Пальцями він проводить по моїй нижній губі.
Я дивлюся йому в очі.
Усе це… все це схоже на сон. Я почуваюся в безпеці. Уперше в житті відчуваю, що мене хочуть. Бути тут, просто зараз, із ним… Я ніколи досі такого не відчувала. Це майже занадто добре, щоб бути правдою.
День перший. Зрадник
Понеділок, 31 серпня 2015 року
Готель «Рітц», Сент-Джеймс, Лондон
Я просто зараз чую голос Бет:
– Алві? Чому ти блюєш у раковину?
Бо в унітаз із мене гівно ллється.
– Що, водночас?
Так, водночас. Це називається алкогольне отруєння. Дуже захопливо. Треба й тобі колись це спробувати. Сучко.
Я піднімаю важкі повіки, розплющуюся по шпаринці. Мене засліплює біле сяйво відполірованої керамічної раковини. Я знову заплющуюсь: це було боляче. Спираюся щокою на холодний твердий край, і на мене накочуються хвилі нудоти. Я на них – мов серферка, що скоряє височезні буруни на Гаваях, із самої верхівки врізаючись у білу воду. О, ні, знову. Я вибльовую жалюгідні залишки шлункового соку, знову, знову і знову.