– Bravo, Ніно. Bravo, – каже жінка й чухає його підборіддя.
– Алві, ні. Зосередься.
Стули пельку, Бет. Забирайся з моєї голови.
– Тобі не потрібен ніякий дурнуватий пес.
Узагалі-то, Бет, потрібен. Сторожовий собака, пам’ятаєш? Відданий пес. Вірний друг. Той, що буде моїми очима й вухами, доки я сплю. Я куплю цього собаку. Він бездоганний. Я весь час триматиму його поруч. Він гарний, компактний. Це пречудовий план. З ним точно буду ціла та неушкоджена.
Я гашу недопалок і махаю офіціантці. Жестами показую, щоб вона принесла рахунок. Та жінка відсуває стільця, я чую, як риплять його ноги. Вона кладе гроші на срібну тарілочку і встає, щоб іти. Боже мій, яка вона крихітна. Зовсім малесенька. Ледь більша за собаку. Я б сказала, що в ній футів п’ять зросту, і це разом з танкетками. Вона бере червоний шкіряний повідець і каже:
– Vieni. Andiamo[56].
– ГАВ. ГАВ. ГАВ, – захоплено відповідає Ніно. Який же він зворушливий, просто здуріти можна.
Він підстрибує високо в повітря й шалено нарізає кола, ганяє за своїм вертким хвостиком, женеться, женеться й женеться. Він трохи божевільний, цей собака. Він крутий, як я. Ми створені одне для одного. ♥
– Ні, почекайте, – кажу я, швидко підстрибуючи. Мій пластиковий стільчик перекидається. Я дивлюся на маленьку собачку, і вона дивиться на мене. Облизує носика й моргає. Ніби кажучи: «Забери мене додому, я хочу піти з тобою».
– Скільки за ваше цуценя?
Вона зиркає на мене і хмуриться.
– Ваш пес. Я його хочу. Скільки?
Ми вдвох дивимося на крихітне цуценя. Воно не більше за крота. Його тільце розтягується, як пружинка, просто неймовірно довге, між чотирма лапами. Йому стане місця у моїй сумочці, запросто. Чи можна й нову купити, якщо треба? Тепер я бачу, як він, високо задерши голову, розглядає світ довкола. Може, придбати йому маленьку курточку та бейсболку до комплекту? У шотландську клітинку? Чи шкіряні? Ні, я знаю, з візерунком британського прапора з паєток. У Періс Гілтон чихуахуа, а от у Адель – такса. Я можу навчити його нападати і вбивати, як та крутезна вдова у «Вендетті» Мопассана. (Додам до свого переліку ще один спосіб. Смерть від такси. Ха. Аби ж то.)
– Я хочу купити вашого пса.
– А, – каже жінка. – Ні. Inglese, mi dispiace[57]. – Вона всміхається й відвертається.
– Сто євро? Тисяча? Десять тисяч?
Я вихоплюю повну жменю грошви з мого годинника.
– Ні, ні. Mi dispiace. – Вона тягне за повідець і йде геть. Я витріщаюся на її сяйливе волосся. Такого ж шоколадного кольору, як і в собаки. – Andiamo, Ніно. Va[58].
Я дивлюся, як його крихітні ніжки йдуть від мене. Бруківка для нього – як величезні валуни. Він напрочуд швидкий, як прудка багатоніжка, на цих своїх кількаміліметрових ніжках. «Мілі»? Це ж тисяча, так же? «Санти» – це сто, а «мілі» – тисяча. Сантиметр, міліметр. Це італійська чи латина?
– Мілі євро? Мілі? Мілі?
Я біжу за молодою жінкою. (О Боже мій, що я роблю? Переслідую цю жінку в центрі Рима, це дивацтво навіть для мене, але я хочу цього таксика.) Люди, що сидять на терасі, тицяють у мене пальцями й перешіптуються, в цій кав’ярні зібрався цілий натовп. Усі витріщаються на мене. На високих підборах важко бігти бруківкою, мої дурнуваті босоніжки весь час застрягають. Треба купити щось придатніше, якщо я намірилася полювати на того покидька. Може, придбаю якісь гарненькі балетки, якесь симпатичне взуття на пласкій підошві, в якому зможу бігти? Ніхто не бачив, щоб Джеймс Бонд вишивав у босоніжках. І Джеремі Реннер на підборах мені не траплявся. Ні, потрібно взуватися більш відповідно, щоб мати хоч якийсь мізерний шанс.
Я скидаю взуття й запихаю собі під пахву. (Перше, що я зроблю, – куплю щось на низькому ходу та якийсь одяг на зміну цій пошарпаній сукні «Шанель».) Я вказую на цуценя:
– Мілі євро? Мілі? Мілі? Мілі?
Та леді зупиняється та обертається.
– Per[59] Ніно? – Ma[60] ні. Non vendo il cane[61].
Я так просто не здаюся. Іду за нею до іншої площі. Вона прискорює кроки (і я теж), але цуценя за нею не вженеться. Воно біжить, мчить так швидко, як тільки може. Тепер вона тягне його за нашийник. Воно просто лежить на боці, а ніжки стирчать угору.