– Ніно, – кажу я, беручи сумку. – Будь хорошим песиком. Не жуй нічого й не руйнуй квартиру. – Ха-ха. Ні, це моя царина…
Ніно скімлить. Я відчиняю двері. Щеня вибігає за мною. Воно прудко, мов гончак, проскакує в мене між ніг і поперед мене опиняється в передпокої. Я й зрозуміти нічого не встигаю, а воно вже збігає донизу, лишивши позаду всі п’ять сходових прольотів.
– Поганий пес, Ніно. Стій там.
Я спускаюся донизу, підіймаю його та знову біжу нагору.
– Сядь, – кажу я.
Він не сідає.
Він вилітає у двері та знову мчить донизу, аж до самісінького першого поверху. Не знаю, навіщо я витрачаю слова. Він же говорить італійською.
Віа Кондотті, Рим, Італія
Я заходжу в «Прада», і всі витріщаються. Крамниця простора й сяйлива, з блискучими кахлями та яскравим білим світлом. Підлога сяє, гладенька, як каток.
Інші покупці обертаються, вирячившись на мене. Я, не зважаючи на них, прямую всередину.
– Якого хуя витріщились? – питаю я.
Може, вони мене за якусь знаменитість приймають?
Навколо чується бурмотіння. Літня леді бачить мене й типу задихається. Продавці лупають очима. Я розумію, що вигляд маю такий собі: у брудному платті, без білизни, боса (адже босоніжки боляче труть ноги), сумочка «Гермес» заляпана брудом і – упс! – трохи кров’ю того мерзотника. Принаймні ніс і волосся просто вогонь: це варто було тих тридцяти штук.
Підходить продавець. Ніно гарчить на нього:
– ГРРРРРРРРРРРРРРРРРРРРРРРРРРРРРРРРРР.
Молодець, мій хлопчику. Продовжуй. Покажи йому, чорт забирай.
Кровожерливий, мов шаблезубий тигр.
– Ciao, чи можу я вам допомогти, signorina? – Він оглядає мене з голови до п’ят.
– Привіт-привіт. Мені потрібен якийсь новий одяг. Мій колишній хлопець викрав усі мої сукні.
– Ах, sì? – каже він.
– Чорний одяг. Все має бути чорним, щоб мене не видно було в темряві.
Він дивиться з полегшенням: я прийшла на закупи, а не для того, щоб пограбувати чи з’їсти його.
– Це на випадок speciale[62]?
Ніно клацає зубами й вистрибує з моєї сумки. Чоловік мало зі шкіри не вискакує. Я дозволю Ніно побігати навколо. Йому потрібно випустити пару.
– Щось тривке. Щоб довго носилося. І щоб у ньому зручно було битися.
– Битися? Це «litigare[63]»… ні?
– І це має бути спокусливо. Мегасексуально. Я думаю, тісний шкіряний комбінезон. Розумієте, як у Жінки-кішки?
– Шкіра. Certo. Sì. Звичайно. Будь ласка, ходіть сюди.
Я йду за продавцем; він веде мене вглиб магазину. Інші покупці озираються й витріщаються. Мабуть, їм подобається моє волосся рок-зірки. Я схожа на Пінк чи Нікі Мінаж. Вони заздрять через мої неонові пасма. Я йду крамницею за чоловіком, і нарешті ми опиняємося біля нової колекції. Тут є стійка з чорними шкіряними штанями й куртками до комплекту. Ніно забігає в одяг і вибігає назад. Стягає з вішака куртку. Хлопець із магазину цього не помічає.
– У нас є такі куртки. Нові. Мають вигляд molto bello[64]. Дивіться, шкіра дуже м’яка.
Він дає мені рукав, щоб я помацала: м’який, як шкіра малого Ерні. Я глибоко вдихаю; він пахне як Ніно. Мертва корова, а така приємна.
– Так, але чи тривка вона?
– Думаю, це саме те, що вам треба. Носиться неймовірно довго. Ось іще подивіться. – Він показує мені штани. – Дуже гарні. Італійська шкіра з Тоскани. Хочете поміряти?
– Так. І це теж. У мене британський десятий розмір. – Я згадую вчорашню вечірню пасту… Принаймні раніше був.
Він збирає одяг і веде мене до стильної приміряльні – розкішної, просторої, з дзеркалами до підлоги. Вхід закривають лискучі чорні оксамитові завіси. Тут пахне конваліями. (Я з радістю відзначаю, що мій ніс усе ще працює.)
– Хочете, я принесу вам взуття? І ще топ приміряєте?
– Так, так, шкіряний топ. Взуття без підборів. І сумочку. І ліфчик.
– Certo, signorina. Un momento[65].
– І стринги, – додаю я.
Він іде по інший одяг. Я запалюю цигарочку. Ніно залазить назад у сумку. Думаю, він хоче додому.
Я затягуюсь і затягуюсь своєю «Мальборо». Чую кроки – чоловік повертається. Я загашую недопалок. Він пропалює дірку в килимі. Ой! Я закриваю її сумочкою. Відсуваю товсту завісу вбік і беру купу одягу.