– Ой. Вам димом не пахне? – питає він.
– Може, хтось шашлики смажить?
Я приміряю штани та шкіряну сорочку, куртку та білизну. Пригладжую пальцями волосся та вдягаю дзеркальні окуляри. Підфарбовуюся пурпуровою помадою з задрипаної сумочки. Відсуваю завісу й виходжу.
– Та-дам.
– Ооо, fantastico.
Я розкидаю руки в боки, як прекрасний, смертоносний метелик. Я небезпечна комаха, мертва голова.
– Чесно кажучи, вигляд маєш таки неперевершений, – визнає Бет.
Як в око влучила, сучко.
– Ти тепер будеш зі мною люб’язною?
Я будь-кого здолаю в такому вбранні, хоч проти Мейвезера[66] вийду з голими руками.
– Пречудесно. Я візьму всього по три штуки, – кажу я чоловікові.
– По три?
– Так, по три.
– Ви хочете всього по три? Ви купуєте три абсолютно однакових комплекти?
– Так. Це мій новий вигляд. Один переться, один сушиться, один на мені, – кажу я. – Я хочу носити його весь час, ну, знаєте, як уніформу?
– Sì, – говорить він.
До нього не доходить.
– Костюм… типу в Дедпула?
– Добре. Va bene.
Я обертаюся й зиркаю на свої сідниці.
– І я хочу піти в ньому зараз.
Я кручуся перед дзеркалом, у якому відбиваюся на повний зріст. Змахую волоссям, як Ріта Ора. Роблю кілька сотень селфі, доки не отримую бездоганний кадр. Перед об’єктивом складаю губи качечкою, позую, а потім оновлюю фото в «Тіндері».
Я плачу за одяг, взуття та сумки.
Дзінь. Дзінь. Дзінь.
О БОЖЕ. ЩО ЦЕ?
Я хапаю телефон і витріщаюся. Це «Тіндер». У мене «суперуподобайка». Я, ще навіть не поглянувши, знаю, що це від нього. Перевіряю. Так і є. Я мала рацію.
«У вас суперуподобайка від Ніно Бруска, 39 років, за одну милю від вас».
Чорт. Бля. Чорт. Бля. Чорт. То він знає, що я Бейонсе?
Ну круто. Тепер Ніно знайшов мене в «Тіндері». Він, либонь, моє фейкове ім’я вгадав. Сказано, що він за милю звідси. Але ж може бути й менше, правда ж? Це довбана мінімальна відстань. Він може бути й за сто метрів. Або за шість. По спині в мене пробігає холод. Що, в біса, він робить так близько? Ніно десь тут, неподалік. Він що… переслідує мене?
Я ховаюся за манекеном у вітрині магазину. Розглядаю залюднену вулицю, але не бачу його на Віа Кондотті. Може, він вирішив пройтися крамницями, як я? Це ж у нього два мільйони євро; він може тринькати гроші.
Я хапаю шість фірмових сумок «Прада» та біжу з магазину на площу. Піднімаюся нескінченними Іспанськими сходами, переступаючи через дві-три сходинки одразу (взуття дуже круте, чорні шкіряні туфельки, без підборів, у них дуже зручно бігати. Сумки мені страшенно подобаються: розкішні багети, ця форма просто створена для цуценяти. Кремова шкіра, золоті ланцюжки. Гарненькі золоті фірмові знаки «Прада». Куртка та штани до неї – це трохи занадто. Дуже вже щільна гладенька італійська шкіра. Звісно, дупа в мене просто неперевершена, але я вже вся мокра). Під палючим полуденним сонцем хекаю, здираючись старовинними сходами. Зараз, мабуть, градусів сорок.
Я штовхаюся між туристів, ледь чутно лаючись. Але нарешті дістаюся до верхівки – і переді мною відкривається чудовий кругозір. Звідси я бачу все. Залюднену площу внизу. Усю довжелезну головну вулицю. Ох, погляньте, там «Дольче й Ґаббана». Зазирну туди згодом (коли він буде мертвий). Отам «Монклер». І «Ґуччі». Це навіть краще, ніж Вестфілд. Схоже на Бонд-стрит, але континентальну. Нагадує Оксфорд-стрит, але класову. Я розглядаю мерехтливий натовп, шукаючи Ніно.
Гепаюся на верхню сходинку, сумки «Прада» розкидаю поруч із собою. Зсуваю окуляри на голову. Я все ще не можу віддихатись. Непросто з усіма цими сумками. Ці сходи страшенно круті. Де він, у біса? Він не може бути далеко. Я маю помітити його, перш ніж він помітить мене.
Туристи роблять селфі, склавши пальці буквою V. Молодята тримаються за руки. Діти лизькають ванільне морозиво. Що я робитиму з ним, коли його знайду? Я витягаю свій перелік: застрелити, зарізати, переїхати, зіштовхнути з краю скелі… Я намацую лезо в моїй сумочці. Слава яйцям за мого великого ножа.
Я напружено вдивляюся в залюднену Piazza di Spagna[67] снизу. Може, він десь поруч із тим мармуровим човном? На площі є фонтан. Музей Кітса ліворуч від мене, а праворуч – чайна під назвою «Бабінґтон». Можливо, він зазирнув туди, випити післяобіднього чаю? Чи може він сидіти там, попиваючи улун?