Я стою, спітніла, намагаючись віддихатися.
Що ж, мені треба сісти на наступний потяг. Він може прибути будь-якої хвилини. Я розглядаю подерті плакати та голу чорну цеглу. Від яскравого «денного світла» в мене болять очі, лампи надто білі в півтемряві. Ми сто метрів під землею. Якесь апокаліптичне відчуття. Незабаром платформа починає наповнюватися. Я стою на краю. Ховаю ножа під рукою та не відриваю погляду від тунелю. Ну ж бо, ну ж бо, ну ж бо.
Я відчуваю грубу руку в себе на шиї. Хочу закричати, але в мене повітря не вистачає. Рука міцно обхоплює мою талію, ніж падає на металеві рейки.
О Боже мій, це він.
Він шепоче мені на вухо. Шипіння й надто гаряче дихання.
– Чшшшшшшшш.
Я не можу повернутися. Не можу поворухнути головою. Чую запах шкіри його куртки. Відчуваю тепло його грудей. Його тіло, струнке й гнучке, колючим дротом притискається до моєї спини. Відчуваю стукіт його серця: БУМ-БУМ, БУМ-БУМ. Відчуваю, як важко він дихає. Чутно глибокий, низький гул потяга, що під’їжджає. Платформа вібрує. БЛЯ, ОТ ХУЙНЯ. Він штовхне мене під поїзд. Я борюкаюся, намагаюся вирватись, але жодним м’язом поворухнути не можу. Я мов у лещата затиснута.
– Він тебе вб’є, – повідомляє Бет.
Я вкриваюся холодним потом, в очах усе розпливається, думки плутаються. Електровоз з’являється, виринає з непроглядної темряви. Шум. Вітер. Я не можу ані говорити, ані дихати.
– Він тебе на желе перетре.
Він тримає мене над краєм платформи, нахиливши просто перед поїздом.
«Будь ласка. Будь ласка», – хочу я благати його. «Ні!» – хочу закричати. Я відкриваю рота, але з нього не вилітає ані слова. Ноги сіпаються. Серце калатає. Перед очима пролітає життя.
Три метри, два метри, один метр…
Я підводжу погляд і бачу машиніста, очі в нього розширені від жаху. От і все. Я довбана покійниця. Я заплющую очі й тамую віддих.
Бет сміється мені на вухо.
ВВВВШШШШШШШШШШШШШШ.
В останню мить він мене відсмикує. Поїзд проїжджає дюйми за два від мене. Мене в обличчя б’є важке повітря. В очі летять якісь піщинки. А йоб тебе, ледве пронесло. Я відчуваю смак пилу й солі від поту й від сліз, що струмують тепер моїм обличчям. Я падаю на підлогу, схлипую, й схлипую, й схлипую, й схлипую. Я втираю очі й озираюся. Але Ніно вже зник.
Люди витріщаються й товпляться навколо мене.
– Tutto bene?[68]
– Stai bene?[69] – допитуються вони.
– Усе гаразд. Я перечепилася.
Я намагаюся встати. Хтось мені допомагає. Я втуплююся поглядом у натовп, що дедалі більшає. Вони все розуміють і дають мені спокій. Моє серце калатає десь у горлі. Стукає й стукає, мов під час оргії. Мені ще ніколи в житті не було так страшно. Ще два дюйми – і від мене сама квашня залишилася б. Я на волосинку від смерті побувала.
– Чому він тебе відпустив? – допитується Бет. – Він мав тебе туди кинути.
– Звідки, в біса, мені знати? А, так, і дякую за моральну підтримку.
Коли я спромагаюся дихати і щось бачити, поїзд уже відійшов і платформа стала безлюдною. Тут нікого, окрім мене, немає. От і все. Він зник. Я на самоті. Наодинці зі своєю таксою.
Що за гру веде Ніно? Спершу крадій, а тепер оце. Цей йобаний клоун грає в брудні ігри. У цьому немає жодних сумнівів. Я думала, що, може, якщо він побачить мене наживо, він усвідомить свою помилку. Приповзе назад: «О, крихітко, я тужив без тебе», підібгавши хвоста (чи що там у нього між ніг висить). Але я й натяку на вибачення не отримала. Жодних ознак сорому чи каяття. Богом клянуся, наступного разу, коли побачу його, все буде скінчене. Земля стане йому пухом.
Я знаходжу лаву в кінці платформи й, тремтячи, опускаюся на неї. Я геть знесилена. Притиснута до ребер сумка потепліла. Я відчуваю якийсь гидотний запах.
– НІНО? ЩО ЗА ХУЙНЯ? ЧОРТИ Б ТЕБЕ ВХОПИЛИ.
Пес обісрався в сумці.
Я виходжу з похмурої станції метро, примружуючись від римського сонця. Мій телефон дзенькає, сповіщаючи про нове повідомлення. Я знаходжу його у своїй новій сумці. Телефон трохи липкий, але нічого. Я витираю його об свій топ.
«ТИ НА МЕНЕ ПОЛЮЄШ ІЗ ДОВБАНИМ НОЖЕМ? ЩЕ РАЗ ТАКЕ ВТНЕШ – І ТИ МЕРТВА, – написано в ньому. – МЕНІ ПОДОБАЄТЬСЯ ТВІЙ НОВИЙ ЗВАБЛИВИЙ КОЛІР ВОЛОССЯ».
Трастевере, Рим, Італія
Я жбурляю свою нову сумочку в кущі. Довбаний Ніно. Довбане життя. Яка гидота. Серйозно? Нова колекція «Прада». Дві тисячі євро. Менш ніж три години. Я перекладаю телефони, і ерекційне кільце, і гаманець, і презервативи, і косметику, і годинник із зозулею в одну з нових сумок, що в мене ще залишилися. Добре, що я купила кілька запасних. Якщо так і далі триватиме, витрачатиму по одній сумочці щодня.