Я тягну собаку за повідець, теліжуся вулицями міста. Що то, в біса, робив мій псих-колишній? Чому він не вбив мене, коли мав можливість? Я перетинаю площу біля моєї квартири та пильно придивляюся. Це та сама жінка, якій належав мій собака, сидить перед кав’ярнею. Вона п’є біле вино з великого келиха, заїдаючи чипсами «Кетл». Вона бачить Ніно, а він бачить її. Пес ніби сказився.
– ГАВ. ГАВ. ГАВ. ГАВ.
Я йду до неї.
– Заберіть його. Просто заберіть його. Він ваш, – кажу я. – Він зіпсував мою нову сумку «Прада».
Я відпускаю повідець, і Ніно біжить.
Вона зраділо вигукує:
– Ніно, amore.
Я дістаюся до своєї вузької вулиці. Я не можу тут залишатися. Більш не можу.
Заходжу в двері до своєї квартири та здираюся всіма п’ятьма сходовими прольотами. Я не почуваюся захищеною. Не без сторожового собаки. Як мені відомо, той stronzo переслідував мене. Б’юсь об заклад, він знає, що я тут живу. Можливо, саме він учора ввечері був тут, причаївшись на пожежній драбині, спостерігав за тим, як я кінчаю від своєї зубної щітки. Він мене «суперуподобав», довбойоб. Я складаю свій новий одяг, дві нові сумочки, годинник із зозулею та все інше. Знову шкандибаю п’ятьма прольотами сходів униз і відкриваю «Ейрбнб».
Знаходжу собі нове помешкання, трикімнатну квартиру в Трастевере. На п’ятому поверсі, знову. Вона вартує мені сім штук. Більше схоже на галерею, ніж на чиюсь квартиру. Усі стіни обвішані картинами та фотокартками. На полицях скульптури та різьблення. Хоч куди плюнь, скрізь мистецтво – сучасне, абстрактне, імпресіоністське. Ця картина схожа на витвір Воргола[70]. Бляшанка томатного супу «Кемпбелл». Я перевіряю, але це не оригінал. Це просто роздруківка, тож начхати на неї.
Я повертаюсь і переконуюся, що двері замкнено. Накидаю на них ланцюжок. Двічі затягую його. Двічі все перевіряю. Визираю крізь вічко, але там нікого немає. Проводжу пальцями по волоссю. Глибоко вдихаю й видихаю. Нарешті я почуваюся в безпеці. Типу. Майже. Я розглядаю власну руку; вона досі тремтить, трясеться. Мені потрібно випити. Чогось дохуя міцного. Віскі або горілки чи, може, коньяку. Чи коктейль – «Мінет», «Охоплений вогнем ламборґіні». Щось, що відвернуло б мої думки від того гівнюка. Я на межі нервового виснаження. Мене охоплює стрес, як мою маму. Повірити не можу, що мені щойно довелося переїхати.
Я закриваю всі жалюзі, завішую всі фіранки і штори, просто на випадок, якщо він стежить за мною через вікна та цілиться своїм великим пістолетом. Я прямую до кухні з відкритим плануванням. Там повно перерослих рослин і квітів у горщиках. Вони нагадують дикі джунглі, тропічні ліси, такий вишуканий сад у приміщенні. Я знаходжу ще один ніж. Тут він один-єдиний, але принаймні він більший за минулий. Як на мене – дюймів шістнадцять, як той ніж у душі у «Психо».
Я сідаю в зручне крісло у вітальні. Ножа кладу собі на коліна. Він з іржостійкої сталі. З чорною пластиковою ручкою. З гарним гострим зубчатим краєм. Думаю, він має впоратися з завданням. Але так мені здавалося й минулого разу, а той ніж полетів на рейки. Ніно такий сильний. Він міг мене вбити. У мене нема жодних м’язів. Чи витривалості. Чи сили. Чи вбивчих прийомів. Мені просто пощастило вбити того нападника в Румунії. А я не можу покладатися на те, що мені й надалі щаститиме. Мені потрібно тренуватися. Тренуватися наполегливо.
Я лягаю на підлогу та роблю відтискання. Зо два рази присідаю. Стрибаю «зірочкою». Випад. Я скоро увійду в форму. Влаштую собі курс молодого бійця. Ще кілька днів таких занять – і я стану Сереною Вільямс. От побачите.
Гаразд. Поки що досить. Я беру сигарети. Тепер, коли я попрацювала над фізичною формою, мені потрібно розробити стратегію. Подумати головою. Я гепаюсь назад у крісло й хапаю телефон. Відкриваю «Ютуб» і «П’ять крутих прийомів самозахисту». Так, так, так, добре, зрозуміло. Треба ухилятися. Треба ставити блоки. Я передивляюся його три чи чотири рази, а потім вимикаю.
Я вмикаю новини по телевізору. Мені треба знати, що відбувається. Чи є якісь нові зрушення у справі моєї сестри? Чи копи досі шукають мою близнючку? Чи Алвіна Найтлі й досі мертва? Я перемикаю телевізійні канали. Чи є ще якісь докази? Чи з’явилися нові зачіпки? На екрані кадри з поліцейськими. Сцена безладдя на дорозі. Схоже на автомагістраль за Римом, але я можу й помилятися. Усі автомагістралі мають однаковий вигляд. Вони довгі та сірі з нескінченними вервечками автомобілів. Це може бути де завгодно.