Звісно, новини італійською, тож я не розумію ані слова. Але тепер вмикається новий сюжет, і на екрані з’являється Сальваторе. Сальваторе, коханець моєї сестри, спокусливий сусіда-скульптор. Там його обличчя. І фото його вілли. І ще одне зображення – його машини. Багажник «бімера» широко відчинений. Телекамера зазирає всередину нього. Я здригаюся, але він порожній. Саме там ми ховали тіло Амброджо. Сальво допомагав мені позбутися трупа минулого тижня, коли я того вбила. Ми відвезли його на верхівку скелі, а потім скинули в море.
Ой, гадство. Тепер там з’являється фото Амброджо. (О Господи, який він спокусливий, я вже майже забула. Італійська версія Кріса Гемсворта, трохи засмагліший і стрункіший Тор.) Вони що, знайшли волосся в багажнику? Звідки вони знають, що він там був? Камера наближається до пасажирського сидіння. Бет каталася на машині Сальво тієї ночі, коли я її вбила. Я пам’ятаю. Це було лише минулого тижня. Вона сиділа саме там. Вони що, знайшли її ніготь? Частки шкіри? Штучну вію? Краплю крові? Чи можуть мене через її ДНК звинуватити в убивстві Амброджо?
З’являється ще одне ображення Сальваторе, на ньому він здається зверхнім, зневажливим і грубим. Його ім’я написане великими літерами: «САЛЬВАТОРЕ БОТТАРО». Ха. Вони що, думають, що це він мене вбив? Чи що він прикінчив Амброджо? Зуб даю, саме так вони й вирішили. Це круто. Сальваторе в розшуку (ох, як шкода, що він мертвий). Тепер на екрані з’являється моє фото. Усе те ж саме, з весілля Бет: срібні панчохи-сіточки, міні-сукня в облипку, зачіска сколошкана, ніби я щойно з ліжка встала. Я затуляю обличчя волоссям і зіщулююся у своєму кріслі. До м’яса прокушую шкіру під нігтем на великому пальці. Виступає трохи крові.
Я шукаю новини на своєму телефоні. Відкриваю «Бі-Бі-Сі Ворлд». Прокручую сюжети про Європу. Може, вони опублікували щось нове? Я шукаю «Елізабет Карузо». І перше посилання – екстрений випуск новин. Я підсуваюся до краю сидіння й кусаю нижню губу.
«Поліція в Таорміні, Італія, розшукує тридцятиоднорічного Сальваторе Боттаро у зв’язку з убивством громадянки Великої Британії Алвіни Найтлі. Містер Боттаро зник 28 серпня й може бути озброєним і небезпечним. Його також розшукують у зв’язку з підозрою у вбивстві його сусіда Амброджо Карузо, зятя міс Найтлі. Рекомендуємо читачам не наближатися до нього, якщо вони побачать його, а зателефонувати 112 у терміновому порядку або звернутися до місцевої поліції, якщо він виїхав із країни».
Я не можу стриматися. Регочу вголос. Озброєний і небезпечний? Сальваторе? Ви, либонь, жартуєте. Він був митцем. Чутливою душею. Вони собі й не уявляють. Я розглядаю фото Сальваторе, оприлюднене Бі-Бі-Сі. Так, він був ладний і дуже статний – і крутив роман із моєю близнючкою, – але вбивця? Ну навряд.
Я вимикаю новини. Турбуватися не варто. Вони не там копають. Я поза підозрами, вийшла сухою з води. Якщо поліція досі хоче поговорити з Бет, то, либонь, вони готові дослухатися до її версії подій. Вони хочуть почути її – мою – думку про цю історію. Я скоріше свідок, ніж підозрювана.
Я знову перевіряю «Тіндер», але там немає нічого від Ніно. Мені потрібно вигадати новий спосіб стежити за ним… Думай, Алвіно. Думай.
Мені обрид «Тіндер», тож я реєструюсь у «Брістлр»: «Допомагаємо бороданям знайомитися з тими, хто хоче гладити бороди». Я прочитала про нього в журналі, і мені страшенно цікаво спробувати цей новий фетиш.
«У вас є борода? ТАК/НІ».
«Ні».
«Ви шукаєте: чоловіків/жінок/усіх».
«Чоловіків».
«Показано бородатих людей у межах 200 км від вас».
Я прокручую фотографії. У всіх чоловіків є бороди. Я так розумію, що це головне. Можна оцінювати бороди від нуля до п’яти зірок, обирати варіанти «Це не борода» або ж «Пропустити бороду». Я прокручую, доки в мене не починають боліти пальці та з-під покусаного нігтя не виступає кров.
Але мені не треба жодних довбаних борід…
Мені треба вуса підковою.
– Вітаю. Я хочу тату.
– Звичайно. Будь ласка, проходьте сюди.
Жінка в салоні висока та красива. Її спина й шия вкриті татуйованими зірками. Фарбоване блакитне волосся підв’язане чудернацькою хусткою з принтами-черепами. Я йду за нею тату-салоном. Чутно запах чужого поту. На стінах низки фотокарток клієнтів, малюнків ручкою та чорнилами, нових дизайнів. Хтось набив точне зображення обличчя О. Джей Сімпсона на животі. Ха. Либонь, якийсь великий шанувальник. Є знімки чиїхось пенісів, розмальованих Брітні Спірс, а також більш незвичайні ідеї – портрети принцеси Анни, Оззі Осборна та Дональда Трампа, натуральної величини, зображені на чиїхось грудях і спинах. З поголеного чоловічого стегна на мене дивиться Еллі Ґолдінґ[71]. (Що буде, коли волосся на ньому відросте? Вона стане бородатою леді. Я не бачила жодної такої в «Брістлр». Вона могла б зайняти нішу…)