– НУ, ПОСТРИВАЙ У МЕНЕ, НІНО. ЦЕ ВСЕ ЧЕРЕЗ ТЕБЕ.
Джин, вино, мартіні з горілкою, морква (дивно, я ж наче не їла ніякої моркви?). Моє дихання відлунює в раковині. У голові бухкає і паморочиться.
Більш не питиму,
Нізащо, ніколи. І
Я серйозно. Так.
Мій перший сьогоднішній хайку…
Геніально, Алві, тобі все ще це вдається. Ну то й що, що нікому не подобаються мої вірші? Кітса не цінували за життя. Бет завжди говорила, що я просто марную час, але я творю не для критиків.
Я зрештою гепаюся долілиць на підлогу. Кахлі летять мені назустріч і бехають мене – «ляп!» – по обличчю.
Я що, справді щойно впала з унітаза?
Мій рот сповнюється кров’ю з розбитої губи. Відчуття такі, ніби я помираю, але, зрештою, я не мертва – не сконала на унітазі, як Елвіс Преслі. Моє тіло тремтить на чорно-білих кахлях. Фе, це що таке? А, це ж я. Запах тіла змішується з «Туалетним каченям» чи ще якоюсь хлорованою «Океанською свіжістю». Я гола-голісінька, на мені лише діамантове намисто Бет. Я повзу, мов диверсантка з піхоти, на теплий пухнастий килимок для ванної – мій усамітнений острівець у непривітному морі. Я у витонченій ванній кімнаті свого номера, з суцільного мармуру зі склом. Усе сяйливе. Новісіньке. Тут є джакузі й душова кабінка, що може вмістити двох людей. Я лежу на спині, витріщаючись на душ. Я б хотіла туди піти, але не впевнена, що мені це до снаги…
«С-с-с-с-с» – крихітний білий вбудований освіжувач повітря оббризкує приміщення хімозним магнолієвим ароматом. Мені в око впадає широкий екран телевізора, що висить на стіні. Я хапаю пульт і вмикаю його. У мене є якесь невиразне відчуття, що слід мені стежити за новинами, тенькає щось під ложечкою, і до алкоголю це не має жодного стосунку; скажімо, що це просто передчуття…
Недолуге фото: я на весіллі Бет.
Я збільшую гучність до максимуму.
– Сьогодні вранці в лісі біля Таорміни, Сицилія, було знайдено тіло жінки – як вважається, двадцятип’ятирічної громадянки Британії Алвіни Найтлі. Як повідомляє наш італійський кореспондент Ромео д’Альба…
Бля, бля, бля, бля, бля.
Бля, бля, бля, бля, бля, бля, бля.
Бля. ЯК ХУЙОВО.
Технічно це все ще хайку. Так, не Шекспір, але я зі страшного похмілля. Не можете ж ви очікувати, що я в такий час видаватиму найкращі роботи.
Мої цигарки біля раковини; я запалюю й затягуюся «Мальборо». Я не очікувала, що її тіло знайдуть, принаймні не так скоро. Я що, продовбалася?
Але вони не знають, хто то така.
Лисуватий чоловік у бежевому костюмі стоїть серед дубів і каштанів, тримаючи мікрофон просто перед подвійним підборіддям, що коливається, мов желе. (Як, у біса, він потрапив у телевізор? Він схожий на яйце у м’ясному фарші.) Він показує на прогалину в лісі за його спиною, змахуючи білою одутлою рукою. Яма в землі, огороджена поліцейською стрічкою, купа землі й тонна цегли, насипаний щебінь і потрощений бетон: могила моєї близнючки.
– Це будівництво велося без дозволу. Незавершена, невдало сконструйована будівля ховалася глибоко в сицилійських лісах. Але сьогодні вранці незрозумілий запах привернув увагу Антонії Річчі Альсатіан. Синьйора Річчі, будь ласка, розкажіть нам, що сталося, коли ви гуляли зі своєю собачкою Люпо.
Камера наводиться на жінку, що стоїть біля Ромео. Антонія маленька, в теплій куртці з капюшоном, золотаве витке волосся німбом оточує голову. Обличчя в неї видовжене, на носі – горбинка. Як на мене, вона чимось скидається на свого собаку. Люпо, хекаючи, стоїть у неї між ніг, його великий рожевий язик звисає, гнучкий і мокрий, вуха настовбурчені, з гострими кінчиками. Ромео тицяє мікрофон Антонії в обличчя. Вона здається до всрачки переляканою.
– Люпо… він нюхати… він гавкати на дім. Він засмучений. Я намагаюся його… відтягнути його, але він не рухатися. Він дуже хороший собака.
Люпо гавкає.
– Чшш, Люпо.
Вона чимось його частує.
– Він копати, копати й копати. Він щось ловити під дім. Мене, я думати, це topo, це… «пі-пі»?
– Миша?
– Миша. Але я зляканий. Дім, він виглядати strano… дивно… а тоді я виявити тут довге біле волосся. Ось тут. Просто отут. – Вона показує на землю. – Я чути історії. Я знати. Я знати коза ностра… Тож я телефонувати поліція.
Ромео киває й відсовує від неї мікрофон. Він дивиться на собаку, що тепер нюхає його між ніг.
– Ні. Basta[8], – каже Антонія, напружено тягнучи повідець Люпо. – Mi dispiace[9].