Я кладу свою сумку на край і заходжу в фонтан. Вода прохолодна й синя, я занурююсь у сяйливе море. Відчуваю, як рідина звихряється біля мене й навколо мого тіла. Я пірнаю донизу та куштую солодку воду. Вона змішується з локрицею, дивною гіркою зеленню. По всьому дну розкидані сотні монет, золотих і срібних, блискучих. Я підіймаю три та кладу їх до кишені. Зринаю до повітря й визираю з води.
Раптом фонтани вмикаються. Вода струменями б’є вгору і вниз, шумить і спінюється поточинами. (Мені страшенно, просто до біса треба подзюрити, я просто зараз зроблю це у воді.) Стаю під водоспадом і відкидаю волосся, щоб хвилею лягало мені на спину. Я богиня. Кінозірка. Аніта Екберґ у «Солодкому житті». Я віддаюся Богові.
Тепер мені краще, коли я подзюрила.
– FUORI DALLA FONTANA![82]
Я чую голос. Чоловічий голос. Це що, Бог кричить? Кричить на мене?
– Гей, ви. Вилазьте з води.
Я витираю очі й озираюся.
– Штраф п’ятсот євро.
Поліцейський махає мені. Я підстрибую, вискакую з фонтана й біжу вулицею, промокла до нитки.
На поміч. На поміч. Цей поліцейський зараз мене вб’є. Він переслідує мене. Він знає, що я зробила. Я маю вибиратися звідси. Бігти подалі. Це кінець. Убивства. Усе скінчено.
Я повертаю за ріг, потім іще за один. Біжу, доки вже не можу бігти далі, моє серце мало не розривається. Я не можу дихати. Я пропала.
Де я є?
Це типу якийсь храм. Я озираюсь, але той коп зник. Хух, я, схоже, відірвалася від нього. Навколо темно, і мій слух загострюється: повискування тварин, що б’ються, і довгий низький котячий крик. Щойно минула четверта ранку за моїм годинником із зозулею. Я не можу зробити ані кроку. Ноги страшенно болять. Чому я просто не викликала таксі, коли Дощ викинула мене надвір? Я сама не своя. Думок до купи не зберу. Мабуть, це через увесь той абсент.
Я страшенно втомлена, мокра – хоч викручуй, і мене трусить. З мого одягу крапає й крапає на землю вода. Куди я йду? Що це за колона? Що це за масивна арка? Під моїми ногами хрумтять пісок і камені. Я знову перевіряю «Ґуґл Мепс», але я не втямлю, де на екрані має бути який напрям. Я – ця дрібна синя цятка? Я примружуюся від раптового сліпучого світла та намагаюся з’ясувати, де я є. Каміння. Руїни. Шматки мармуру. Мозаїка. Прожектори. Тіні.
Ухххх.
Що це пурхає? Це що, кажани?
Я спотикаюся через власну ногу та врізаюсь у якусь колону. Вона трохи похитується, а потім падає.
ГЕП.
БУХ.
БЛЯ.
Вона, вдарившись об землю, розколюється на дві частини, а потім трохи катається туди-сюди. От гадство. Вона здавалася дуже старою. Не те щоб незамінною. Я біжу вгору побитими сходами. Намагаюся ще раз звіритись із телефоном, але батарея сідає, і я не можу ним скористатися. «Ґуґл Мепс» мені більш не допоможе. Я тепер сама-самісінька.
Я знаходжу якусь стіну, сідаю та звішую ноги з краю. Обхоплюю голову руками. На греця я взагалі метушуся? Чого сподіваюся досягти?
Тато кинув мене, і Ніно мене кинув. А тепер і Дощ мене вижбурнула. Моя власна сестра-близнючка планувала мене вбити. Моя мама, здавалося, зраділа, що я померла. Скажи мені, Боже, якщо ти мене слухаєш, я що, зробила щось не так? Усе життя, все, чого я прагнула, – це лише подоба прийняття. Любов? Любов завжди була чимось недосяжним, призначеним для інших людей. Для Бет чи крутих дітей у школі. Для героїв книжок. Для «нормальних» красивих людей. Для песика моєї бабусі.
– Чому не для мене? – кричу я в небо.
Ніхто не відповідає.
Ніхто не помічає, що мене немає. Нікого не турбує, що я зникла. Єдина причина, чому моя мама й копи хочуть знайти мене, – це те, що вони мають мене за когось іншого. Я опускаю погляд між своїх ніг. До низу дуже, дуже далеко… Чи помітив би хтось, якби я стрибнула? Чи це когось би непокоїло?
Біда іде – з собою й ще веде: Полками сунуть, а не поодинці[83].
Я не можу згадати жодної причини, щоб жити.
День четвертий. Черниця
П’ятниця, 28 серпня 2015 року
Таорміна, Сицилія
Від абажура на тумбочці Бет лине тепле малинове сяйво. Обличчя Ніно напівосвітлене-напівзатінене. Я нахиляюсь і цілую його в губи. Смакую його язик і вуста. Ми поринаємо одне в одного. Я лежу поряд із ним на ліжку, моє тіло зливається з його тілом. Я відчуваю тепло його шкіри, ніби він зроблений із полум’я. Є щось настільки еротичне в тому, щоб бути в ліжку моєї сестри. У ліжку, яке вона ділила з Амброджо. Вони спали тут минулого тижня, а тепер вони обидва мертві. Я заплющую очі та вдихаю запах Ніно, а його пальці пестять моє волосся.