– Відчепіться. Забирайтесь. Геть.
Оце так ранкове пробудження. Справді. Жодних жартів. Я зі стогоном скидаю ноги зі стіни. Сідаю й потягаюся. У мене болить геть усе. Це був найгірший нічний сон у моєму житті. Рука заніміла від такого дивного положення. Її щипає, коле шпильками та голками. Хто спить на стінах? Тобто про що я думала? Це гірше, ніж тоді, коли я відключилася в центрі кільцевої дороги.
– Ти досягла зовсім нового рівня недоумкуватих рішень. Молодчина, Алві. Браво.
Гаразд, цього разу Бет має рацію. Це не найзірковіший мій час. Але чому мене ніхто не врятував? Як принцесу Анну в «Римських канікулах»? Ну й гаразд. Ну й хай. Кому потрібні герої? Я просто врятую себе сама. «Жінка потребує чоловіка, як риба велосипеда». Це Ґлорія Стайнем[85] так сказала.
Я дивлюся з протилежного краю стіни. Там просто урвище, висотою двадцять метрів. О! А ото, там, унизу, мабуть, Римський Форум. Камені, колони й уламки мармуру розкидані піщаною підлогою. Мені до біса пощастило, що я звідси не зірвалася. Я б упала просто в обійми смерті. «Ляп!» – алвово/полуничне желе. Я розумію, що вчора ввечері думала про смерть, але це було б недоречно.
Я в когось запитую шлях до Трастевере. Зрештою знаходжу свою квартиру. Здираюся сходами та прямую до спальні. Ставлю телефон на зарядку. Пропущений дзвінок з невідомого номера. Нових повідомлень немає. Листів теж. Я не можу знайти Ніно через «Тіндер». Чи через застосунок для стеження. Наскільки я розумію, він поїхав з міста. Це, бля, безнадійно.
– То ти просто здаєшся? – цікавиться Бет.
– Я не здамся. Нізащо. Ніколи.
Десь має бути інший спосіб. Зараз 2015 рік. Я вдаюся до калькульованого ризику і вмикаю телефон моєї сестри.
Дзінь.
Один новий лист на електронну пошту від моєї мами, але я не даю собі клопоту його читати.
Прокручую контакти сестри. Не знаю навіщо, але, може, хтось зможе мені допомогти? Анна, Бьянка, Карла, Доменіко…
Доменіко? Чому це ім’я здається таким знайомим? Я впевнена, що вже його чула. Може, це хтось із Таорміни? Доменіко? Доменіко? О, тепер пригадую: я зустрічалася з ним минулого тижня. Він – товариш Ніно. Ще один кіллер Амброджо. Але звідки в Бет номер Доменіко? Вона що, і з ним також спала? Фе, сподіваюся, що ні. Він був збіса грубим. Більш схожий на неандертальця, ніж на чоловіка. Тепер я пригадую його в тому зловісному лісі. Він був із бетономішалкою й подовбаним пікапом. Він заливав мою близнючку бетоном. Хороший хлопець. Це була справжня насолода. Імовірно, він більш не товаришує з Ніно, адже Ніно втік із Таорміни. Маю сумніви, що вони розлучилися в досить хороших стосунках. Я впевнена, що він щиро розлючений. Ніно залишив по собі руйнацію, убитого священика і спалену віллу. Він знищив картину вартістю тридцять мільйонів доларів (якщо хтось питатиме, то це був Ніно, а не я). Я готова закластися, що Доменіко цікавився тим витвором. Вони всі були задіяні в тій угоді Амброджо. Він просто розкішно налажав, підставивши нас усіх. Я зуб даю, що Доменіко шаленіє так само, як я.
А потім мені спадає на думку дещо божевільне.
Я йому потелефоную. Так. Це блискуче. Дві голови краще, ніж одна. Він міцний. Грубий. Падлючний. Це бездоганно. Ми полюватимемо на Ніно разом. Станемо найкращими друзями, назавжди.
Я клацаю на номер Доменіко та на «виклик».
– Так, – говорить Бет, – телефонуй Доменіко. Він такий любчик. Добряча душа. Він буде страшенно радий тебе почути. Я впевнена, що він уже нудьгує за твоїм голосом.
Я кидаю слухавку. Ледь чутно лаюся. Саркастична сучка. Але що, як вона має рацію? Чи жадає Доменіко ще й моєї крові? Чи знає він, що я була співучасницею Ніно? Якщо я йому потелефоную та скажу, де я, чи не йтимуть у мене по сліду вже два гангстери? Зараз усе просто погано, а може стати ще гірше. Полетить гівно на вентилятор.
Але що ще я можу зробити? У мене вже згасає запал. Мені пощастило, що жоден із тих птахів не обісрав мене, але, чесно кажучи, це межа мого талану. Цей день складно назвати вдалим. Але знаєте що? Я ловитиму момент. Я йому таки потелефоную.
Біііііп, біііііп, біііііп.
– Pronto[86], – каже Доменіко.
Ким Доменіко мене вважає? Я для нього Алві чи Бет? Чи Ніно?
– Pronto, – говорить Доменіко знову. Голос у нього глибокий і хрипкуватий. Рипучий, ніби під час ангіни.
Гадство. Я не знаю, що говорити.
Він кидає слухавку, тож я знову йому телефоную. Руки в мене тремтять, пітніють…