Біііііп, біііііп, біііііп, біііііп.
Доменіко допоміг нам поховати «Алвіну», тож мені доводиться вдавати з себе Бет. Копи вважають, що знайшли тіло Алві, тож це має сенс. Хоча що, як він і на мене також сердиться? Сердиться на Бет, я маю на увазі.
– Sì. PRONTO, – говорить Доменіко. Схоже, що він дратується.
Я ковтаю. Нервово. ТАК. Починається…
– Це я, дружина Амброджо…
– Елізабет? ДЕ НІНО?
На нескошену траву падають довгі тіні від мармурових брил. Сонце низько висить у червоному небі. Я розглядаю надгробок.
«У цій могилі лежить усе, що було смертним у МОЛОДОГО АНГЛІЙСЬКОГО ПОЕТА, – значиться на ньому. – Тут лежить той, чиє ім’я написане на воді. 24 лютого 1821 року».
Я зітхаю й занурюю крихітну ложечку в свій контейнер із фісташковим морозивом.
Якби я була мертвою, це могло б бути про мене. Я – англійський поет.
Йому було лише двадцять п’ять років, коли він помер. Це той самий вік, у якому я зараз. А погляньте на все, чого він досяг: «Ода до грецької урни», «Ендиміон», «Коли мені страшно…», «До осені», «Ясна зірка…». Я розумію, я не охоплена ілюзіями. Кітс був кращим за мене поетом. У моїх хайку є потенціал, це правда. Мене вражає, що я взагалі рипаюся. Найвище мистецтво для мого покоління – насрати, а потім сфотографувати власне лайно та викласти його в Інстаграмі. Деякі з моїх хайку на межі геніальності, це безперечно. Але не варто мені порівнювати себе з Кітсом. Він був митцем. Одним на мільйон. Трішечки кращим за мене.
На кладовищі повно статуй ангелів і скульптур жінок, загорнутих у ряси. Деякі могили старіші за сто років. Це прекрасно. І моторошно. Смерть, чорт забирай, скрізь. Вона під землею, тож її не видно. Але копніть на якісь пару футів – і там труни, черви та кістки.
Я останнім часом підзакинула свою поезію. Мене так захопили усі ці вбивства. Ось до чого в мене справжній хист. Либонь, варто зосередитися на цьому. Викладатимусь на повну. Кітс, може, й був кращим поетом, але я, можливо, краще зумію нести смерть. «Алві Найтлі – вбивателька». Господи, це звучить так романтично. Ось який напис я хочу на свій надгробок. Це й дещо з текстів Тейлор Свіфт.
Я закінчую морозиво й вилизую баночку. Кидаю пластикову ложечку на могилку. У мене немає квітів. Рожева ложечка типу гарненька. Неоново відблискує на сонці. Єдина кольорова плямка серед зеленого, коричневого, сірого та чорного.
Сконцентруюся на вбивствах. Будуватиму кар’єру в цій галузі. Я ґуґлю «Темна мережа» на своєму телефоні, але це не так просто. Мені доводиться завантажити щось під назвою «Тор». На це треба зо дві хвилини. Упоравшись із цим, починаю переглядати сторінки. Я шукаю «Найняти ліквідатора». Сотні, ні, тисячі найманих убивць пропонують свої послуги. Усе, що для цього потрібно, – це веб-сайт і якась програма, через яку вам зможуть заплатити. Мені не потрібен «бос». Не потрібен партнер. Я можу фрилансити сама на себе. Платню доведеться отримувати в чомусь під назвою біткойн, але це мені гаразд. Я клацаю на пару кілерських вебсайтів. На одному з них пропонують «нейтралізувати» колишнього чи колишню, але що в цьому веселого? Ні, це я збираюся зробити сама. Це значно приємніше. Я вмикаю свою внутрішню Еммелін Панкгерст[87] або Мері Волстонкрафт[88]. Я незалежна жінка. Чуєш, Ніно? Постривай лише.
Чинна ціна одного вбивства становить близько 10 000 доларів. Непогано, як на мене. (Я б робила це безкоштовно. Робила б заради втіхи.) На одному сайті вихваляються тим, що завжди підлаштовують усе так, щоб смерть жертв скидалася на самогубство. Ха-ха. Нізащо. Тільки не я. Ні в якому разі. Я вигадаю собі якийсь символ. Візитну картку, типу підпису фарбою з розпилювача. Я хочу, щоб світ упізнавав мене. Не хочу залишатися анонімом. На біса таке взагалі потрібно? Мене ніколи не зловлять – про це я потурбуюся, – але я увійду в історію. Буду страшенно злозвісною. Стану зіркою кримінальних документальних стрічок. Про мене писатимуть біографічні книжки. Так, яким же може бути мій відпадний підпис? Той, за яким мене впізнаватимуть? Може, смайлик, намальований губною помадою на грудях жертв? Або, може, я фарбуватиму їхні нігті в лаймово-зелений колір. Нікому більш таке б на думку не спало…
Я клацаю ще на кілька сайтів (вони всі пропонують послуги кілерів, про «кілерок» ніде не йдеться). Схоже, на всіх них є затемнене фото моделі з пістолетом. На деяких вказано правила, я помічаю: «Не працюємо з дітьми», «Не працюємо з політиками». Усе інше – дозволено. Боже мій. Дочекатися не можу, коли почну. Це буде НЕВИМОВНО ВЕСЕЛО. Я створю розчудесний сайт на «Вордпресі» чи чомусь такому. Потім надрукую своє резюме та завантажу його, а далі чекатиму на телефонний дзвінок.
87
Еммелін Панкгерст – англійська політична діячка кінця ХІХ – початку ХХ століття, що боролася за права жінок.