– Тепер ви мене відпустите?
Ніхто не відповідає.
Ми стоїмо під мостом. Тут темно й похмуро. Брудно. Вода чорна і, очевидно, глибока. Вогкий запах. Щось гниле. Либонь, це трупи й дохла риба. Я затискаю рота. Лише так можу стримати блювоту. Він мене туди кине. Це все. Кінець.
Доменіко лізе у свою куртку, і я бачу величезний пістолет. Його рука ковзає повз нього далі. Мої очі чіпляються за зброю. На руків’ї вигравірувані золотом ініціали: «Д. О. М.». Це він. О Господи, оце справді зловісного вигляду штука. Саме те, що мені потрібно. Я б хотіла його поцупити, але це, здається, не надто перспективно. Доменіко витягає жерстяний портсигар. Пропонує мені сигару. Що це все таке? Остання сигарета? До біса. Візьму. Я обираю одну та проводжу пальцем по гладкому хрумтливому тютюновому корпусу. Вдихаю її аромат, схожий на запах глини, землі, просоченої дощем. Дочекатися не можу, щоб запалити її. Доменіко чиркає довгим сірником. Я нахиляюсь і підпалюю сигарету. Смакую дим у всьому роті. Я цілком могла б ним насолодитися.
– То ти його бачила? – питає Доменіко.
Це він про Ніно. Це добре. Либонь, це значить, що тут його немає.
– Так, – киваю я. – Бачила.
– Навіщо ти за ним ганяєш? – допитується він.
– Гроші… він украв гроші, – пояснюю я. – За Караваджо.
Доменіко хитає головою.
– Та довбана картина. Той довбаний мудак. Ти дозволила йому вшитися?
– Учора він був на Piazza di Spagna. Я загубила його в метро.
– Minchia[89], – гарчить Доменіко. Він витріщається на мене.
Сподіваюся, він просто хоче побазікати. Це я можу. Ніхто не постраждає. Але це якесь дивне місце для балачок. І втекти ніяк. Інші два хлопці стоять і дивляться, не вимовляючи жодного слова. Не схоже, що за тими пустими рухливими очима виконується багато роботи. Але я можу й помилятися. Я не повинна судити. Вони можуть бути квантовими фізиками, що у вільний час підробляють гангстерами.
Доменіко дивиться на Джузеппе, потім киває на мою сумочку. Джузеппе хапає сумку «Прада» й висипає з неї все на землю.
– Обережно з нею. Вона нова, – попереджаю я.
Сумка летить у багнюку. Шкіра вкривається лайном і піском. Усе розсипається й розкочується. Ріккардо розглядає мого годинника з зозулею. (Він не знає, що там усередині гроші.) Джузеппе нахиляється та підіймає мого ножа. Простягає його Доменіко.
– Що це? – питає Доменіко.
Він крутить ножа в руках, розглядаючи зубчасте лезо. Великим пальцем проводить по краю, потім жбурляє його в річку. Ніж зі сплеском зникає. Прощавай, іще одна зброя…
Доменіко помічає телефон Ніно. Нахиляється та підіймає його.
Він його впізнає.
– Я… Я можу пояснити.
Він стирає трохи бруду з кришки.
– Я стежила за ним через застосунок. – Чекаю, доки інформація дійде до цих геніїв. – Але потім він відіслав свій телефон до Румунії з якимось страхолюдним безхатьком. Мені вдалося дістати телефон… але Ніно там не було.
Бандити перезираються одне з одним, а потім вибухають відчайдушним сміхом.
– Він відіслав свій телефон?.. – перепитує Доменіко. – Він відіслав свій телефон до Румунії?
– Це, бля, анітрохи не смішно.
Ріккардо та Джузеппе обидва складаються навпіл, мало не задихаючись від реготу.
– Постуляйте свої довбані пельки. Це геть не смішно, чорт забирай.
Я затягуюся своєю сигарою. Кашляю. Кашляю. (О, тепер я пригадую. Цей дим не треба вдихати, як не вдихав марихуану Білл Клінтон.)
Здоровані витирають сльози з очей і намагаються знову зробити байдужі обличчя.
– Я не жартую. Ми його загубили, – кажу я.
Я рада, що звеселила їх.
– Я тобі не вірю, – говорить Доменіко.
– Ну, це правда, – кажу я. – Можна мені назад зібрати сумку?
Ніхто не відповідає. Я скидаю назад усе моє закаляне барахло. Фе, моя сумочка загиджена. Це вже якась дурниця. Тепер у мене лише одна залишилася. Ох, ну чому я обрала кремовий колір?
Доменіко повертається до мобілки Ніно. Торкається екрана.
– Ти нічого там не побачиш. Він його заблокував пін-кодом.
Доменіко набирає чотиризначний код.
– Звідки ти його знаєш?
– Ми двадцять років пропрацювали разом. Думаєш, я не знаю, коли в нього день народження? – каже він.
– О, то й коли ж він? Просто цікаво.
– П’ятого вересня.
– Вогонь.
Оооо, схоже, це в суботу, еге ж? (Хоча мені байдуже. Не збираюся купувати йому подарунок.)