Я опускаю вікно та кричу:
– Ворушіться! Геть з дороги!
Я не сповільнююсь. Не зараз. Я просто не можу. Мені ціла вічність знадобилася, щоб розігнатися. Я мчу на двадцяти шести милях[94] за годину, і в будь-яку мить зараз… Зможу перемкнутися на третю передачу.
– Ворушись, ворушись.
Я сигналю і намагаюся вивернути машину.
ГЕП. ЛЯП.
– Бля.
Я не винна. Вона з’явилася нізвідки. Так, ніби прагнула смерті.
Я швидко зиркаю в дзеркало заднього огляду. Бачу, як вона лежить на землі. Он вона, як пташка, збита водієм, який вшився подалі, розкинута посеред дороги. Бля, бля. Такого я не планувала. Я не можу просто кинути її тут. Що, як її поранено? Її точно поранено. Ой, гадство, а що, як я її вбила? Так, розумію, я хочу бути вбивцею. Але не отак. Не зараз.
Мені треба їхати, але вона могла побачити мене. Що, як у неї фотографічна пам’ять, в якій закарбувалося моє обличчя або номерний знак? О Господи, це останнє, що мені потрібно. Принаймні це не моя машина.
Я оглядаю вулицю. Навкруги більш нікого. Я б’ю по гальмах.
Я не глушу «чинквеченто», двигун надсадно пихкотить. Двері розчиняються, я вистрибую та біжу до черниці. Дивлюся, як підіймаються й опускаються її груди. Добре. Вона ще жива. Я нахиляюсь і вивчаю її обличчя. Вона стара, років вісімдесят п’ять, як на мене. Шкіра в неї на щоці поморщена й м’яка. Тонка, мов крепдешин. Вона пахне чистотою, як щойно випрана білизна. Але ряса в неї тепер пом’ята й брудна, в землі після падіння. З голови цівка крові стікає вниз, до шиї. От гадство, я не хотіла її збивати. Що мені тепер робити? Вона розплющується та дивиться на мене. Очі світло-блакитні, як у Дощ. Я беру її за підборіддя. Повіки в неї тріпочуть, і вона вдивляється мені в обличчя. Нас охоплює якась щира, інтимна близькість…
– О Господи, вибачте, будь ласка, – кажу я.
Вона стогне – ледь чутно – і щось тихо говорить італійською. Я знов озираю вулицю, по обидва боки. Нікого, але чи надовго? Мені доведеться поспішати. Не хочу, щоб хтось мене помітив. Це лише питання часу, колись ті психопати знову вистежать мене. Або Ніно. Або довбані поліцейські.
Я розглядаю її постать, перекинуту навзнак. На її довгому чорному вбранні – сліди від коліс. Тепер я бачу, що очі в неї заплющені. Вона здається якоюсь типу пласкою. Я беру її за зап’ястя, намацую пульс, рука в неї слабка та легка. Вона, здається, лежить так умиротворено…
Аж раптом вона глибоко вдихає. Усе її тіло охоплює спазм, і вона сідає.
– АААА, – кричу я. – ЩО, В БІСА, ЗА ГРЕЦЬ?
Я підстрибую, спотикаюся через її ноги й падаю на землю.
Тож вона точно не мертва.
– Ану, вставайте, – кажу я черниці. – Ви не можете тут залишатися. Ходімо зі мною.
Вона тягнеться руками до мого горла, як лютий католицький зомбі. Пальці в неї холодні, вони стискають мою шию.
– Demone, – каже вона. – Demone.
Руки в неї слабкі, і я струшую їх, вивільняючись.
– Фе. Відчепіться. Відчепіться від мене.
Я підхоплюю її під пахви, намагаюся підняти.
– Ну ж бо, вставайте. Лізьте в машину.
Я тягну її до «фіата», хекаючи та задихуючись, заливаючись потом і матюкаючись. На дорозі червоніє звивистий потік крові. На вигляд – точно як свіжа фарба. Я нічого з цим не можу вдіяти. Може, піде дощ і змиє її? Усе буде добре. Усе буде гаразд. Ворушись, Алві, ворушись. Не зволікай. Ніколи тут ошиватися. Хтось може з’явитися будь-якої миті. Я відчиняю двері та заштовхую її всередину.
– Ospedale, – каже вона.
– Ospedale? Це що? Лікарня?
Я хряцаю пасажирськими дверима.
Мені потрібна довбана цигарочка. Або щось дієвіше, щоб заспокоїти нерви. Я ковтаю останні знеболювальні, які мені дали для мого нового носа. Застрибую в «чинквеченто» й запалюю «Мальборо Лайт». Глибоко затягуюсь. Добре. Так краще. Цигарка стирчить із кутка мого рота, і я вмикаю першу передачу. Двигун стогне, точнісінько як черниця, що зараз напівлежить на пасажирському сидінні. Прадавній «фіат» підскакує й хитається, і головою я гепаюся об стелю. Колеса з вереском буксують. Геп. Геп. Геп. Геп. На вибоїнах. Шкода, що мій ліфчик так слабко тримає форму. Він пошитий не для цієї роздовбаної дороги.
Я розганяюся до десятки за двадцять секунд. Це просто смішно. Якби в мене була справжня машина, мені не довелося б із цим морочитися. «Мазераті» або «феррарі». Без оцієї довботні. Я намагаюсь увімкнути третю передачу. Зчеплення впирається, треться. Витискаю його на повну, з усіх сил. Чому я не вкрала машину з автоматом? Господи, оце тяжка праця.