Я міцно стискаю кермо, і чоло мені заливає піт. Я важко дихаю.
Черниця стогне. На одязі й у волоссі в неї кров. Кров заливає пасажирське сидіння. Мов на скотобійні. Тепер я вже ніяк не поверну машину. Даруй, друже, пробачення не проситиму.
Я мчу вулицею зі швидкістю двадцять дві милі на годину. Озираюся, чи немає свідків… Але той гладіатор зник. І тут я бачу, як вона виходить із воріт. Боже мій. Це що, сон? Іще одна черниця, стоїть, бля, просто отут, на розі. Прокляття. Та тут їх ціла зграя. Скільки тут цих черниць? На вивісці на стіні написано «Монастир». Ой. Монастир. Ну що ж, здається, все логічно.
– «Іди в черниці…»[95] До монастиря, забирайся, – кажу я.
Сподіваюся, вона нічого не бачила. Я впевнена, що раніше її тут не було. Тепер доведеться кинути все як є. Не можу ж я викрасти ще й її.
– Ospedale, – повторює черниця.
– Не можу я відвезти вас до лікарні. Там побачать моє обличчя. Побачать машину. Вони зрозуміють, що це я з вами вчинила.
Чорт. Що мені зробити?
Вона стогне.
– Дайте лише мені подумати.
– Браво, Алві, – каже моя близнючка. – Спершу священик, а тепер черниця. Ти досягла зовсім нового рівня.
Чорт, вона має рацію. Я не хочу її вбивати. Я не хочу, щоб вона померла. Це все сталося випадково. Невдале місце. Невдала дівчина. Невдалий час.
– Добре. Добре. Ospedale, – кажу я.
Черниця не відповідає.
Це величезна скабка в моїй дупі. Я марную на неї час. У мене є своя місія. Вона справді не туди зайшла.
Я помічаю табличку на узбіччі: «Лікарня святого Джованні».
– Бачите? Пощастило. Сьогодні ваш щасливий день.
Знов мовчанка.
Я просто… кину її тут. І вшиюся. Так швидко, як лише зможу в цій іржавій бляшанці. Я звертаю праворуч, їду за вказівниками. Гальмую біля узбіччя. Якщо я просто витягну її з машини та залишу десь біля головного входу, то хтось її точно знайде, одразу ж. Усе з нею буде чудово.
Я лізу в сумку та дістаю капелюха Ніно. Насуваю його на обличчя. Не бездоганно, але краще, ніж нічого. Гаразд, уперед.
Я озираюся на черницю. Вона зовсім бліда. Голова в неї відкинулася назад, на підголівник, а рот широко відкритий.
Ой.
Її очі закочені в очницях.
Я дивлюся на її груди.
Вони не рухаються.
О Боже.
Тільки не зараз.
Тільки не це.
Я даю їй ляпаса. Сильного.
– Ну ж бо. Вставайте.
Дослухаюся, сподіваючись почути її дихання.
Бля.
Чому саме я?
Тепер вона справді мертва.
У мене всередині все опускається. У горлі клубок. Що я накоїла? Як так вийшло?
Замовкни, Алві. Змирися з цим. Хіба не ти хочеш стати гангстеркою? Довбаною ліквідаторкою?
Мене нудить. Навряд чи я зможу це зробити. Бет мала рацію, я жалюгідна. Мені після цього знадобиться лікування. Доведеться потелефонувати до Лоррен, до тієї шкільної психологічки.
Вона повертатиметься, щоб знущатися з мене. У кожної черниці буде її обличчя. Я бачитиму її у снах.
Тисну на газ і спрямовую «фіат» на жваву дорогу. Голова черниці метляється поряд зі мною, як у того песика-кивунця. Тепер що мені з нею робити? Усе це лайно мене гальмує. Засмучує. Псує красу виконання. Мій час збігає. Мені потрібно до «Радіо Лондра». Мені треба дістатися до Динаміта раніше за Доменіко. Але тепер я маю спекатися цього тіла. Усе йде не так як слід.
Я їду, доки місто не залишається далеко, далеко позаду мене. На обрії сідає сонце. Небо кольору крові. Адреналін потроху відпускає. Я їду, їду та їду. Мені не можна засинати, хоча я й втомилася, так втомилася від усього цього лайна. Я втуплююсь у дорогу і кліпаю, кліпаю, кліпаю. Стримую сонне позіхання. Виходить місяць. Спалахують зірки. Повіки в мене важчають і стуляються. Я обмірковую, чи не попідставляти під них зубочистки, сірники чи голки, що завгодно, що втримає їх відкритими. Але в мене нічого з цього немає, і вони самі опускаються. Дорога довга, пряма, нескінченна. Далеко попереду бачу чорноту моря. Я не спинюся, доки не дістануся берега. Може, Ніно з’явиться з води, як один із тих хлопців у фільмі «Екс на пляжі». Ми бучно сваритимемося й верещатимемо одне на одного, а потім примиримося. Уся ця безглузда ворожнеча закінчиться. Він поверне мені мої гроші. «Алві, – скаже він (він знатиме моє ім’я). – Я тужив за тобою. Вибач мені, будь ласка…» Ми тут-таки, одразу кохатимемось на пляжі. На рушникові, щоб піску не понасипалося куди не треба. Очі в мене знову заплющуються, і голова падає на кермо.