– Мені справді дуже шкода, – кажу я. – Я такого зовсім не планувала. Якщо вас це втішить – вам не доведеться зависати в раю з моєю сестрою.
Вона не відповідає.
У роті в мене сухо, в горлі пече. Плечі та шия ззаду неначе полум’ям охоплені, попечені. Сонце високо в небі, його промені, мов лазери, пронизують скло, посилюючись, розпікаючись. О Боже мій, тут просто до сказу спекотно. Здається, шкіра в мене от-от спалахне. Ніби я знову вся обмазана тією «Дюрекс Плей»… Я, либонь, надто довго проспала на сонці. Котра зараз година? Дванадцята? Я дивлюся на свій годинник із зозулею (що досі показує неправильний час). Скоренько оглядаю все своє тіло – з голови до ніг. Нічого не зламано. Нічого не болить (крім носа, який і досі надто чутливий. Я розглядаю його в дзеркалі заднього огляду: вогонь). Я вивчаю тріщину в розбитому лобовому вікні. На склі немов павутиння плететься. Я не так швидко їхала, аби щось серйозно пошкодити. Скоріше притислася до того дерева, ніж врізалася. Але машина зависла під дивним кутом, піднявшись на сорок п’ять градусів. У мене від цього щось типу морської хвороби, втрата рівноваги. Мені треба вийти з неї.
Що це за маячня? Черниця? Ліс? Що я, в біса, взагалі тут роблю? Я серед гілок і листя. Дерев і кущів. Диких квітів. Запаху землі й бруду. Занепаду. Це не центральний Рим. Скільки я проїхала? Я доїхала до Умбрії? До Тоскани? Я повертаю ключ у запалюванні та намагаюся здати назад…
Але авто не заводиться. Ну круто. Фантастично, бля. У мене ця машина всього п’ять хвилин, а я вже її добила. Я перевіряю пальне, але бак не пустий. Можливо, двигун перегрівся. Метал розплавився на сонці. Невелика втрата. Вона була старезна, все одно на ладан дихала. Судячи з вигляду вицвілих і застарілих нутрощів: кремового кольору пластикового керма, бежевих шкіряних сидінь, сріблястих циферблатів, крихітного дзеркальця, маленького круглого ретроспідометра, – цій машині років п’ятдесят. Я намагаюся відчинити водійські двері, але їх міцно затисло деревом. Перехиляюся через мертву черницю та перевіряю пасажирські двері. Вони також не піддаються. О Боже мій, я тут усередині мов у пастці. Я невільниця, як хом’ячок чи золота рибка. Сиджу, нахмурившись, у розпеченому автомобілі, тут спекотно, мов у ханойському борделі.
Ну що за чортівня довбана?
Я повзу сидіннями, доки не опиняюся в багажнику. Там якась металева банка. Я підіймаю її, трохи струшую та нюхаю. Це бензин. Чи, може, солярка. Кидаю її назад у багажник. Рідина розхлюпується, розтікається навколо. Я озираюся, шукаю якусь ручку, але багажника не відкрити зсередини. Важко дихаю, обливаюся потом, лаюся, доки раптом не кидаю оком угору. На даху є люк. Ха, оце пощастило. Мені на шию стікає цівка поту. Я відкриваю його. Свіже повітря. Мені потрібно випити, горілки чи чогось такого. Я в’яну, мов квітка в горщику. Звиваючись, підіймаюся та вибираюся крізь отвір. Моє вогке волосся обвіває прохолодний вітер. Так. Так. Нарешті я вільна. Тепер я знаю, як почувався Мандела 1990 року[96].
Хитаючись, руками й колінами спираюся на розпечений металевий дах, згадуючи котів і Теннессі Вільямса[97]. Потім зістрибую на лісову землю і оглядаю машину. На бампері – цівка крові. Ой! Я намагаюся витерти її.
Чую глибокий чоловічий голос і підскакую.
– Ciao, come stai?
На якусь мить мені здається, що це Ніно. Але це не його голос. Це просто якийсь хлопець.
– Ой. Здоров, – кажу я.
Я обертаюся. Але це не чоловік, це жінка. Здається. Я спантеличена.
– Tutto bene? – допитується вона.
Я розглядаю жінку: великі руки, велика щелепа, кадик, коротко стрижена, висока. У неї широкі чоловічі плечі. Вона в ліфчику та короткій рожевій спідниці. Високі підбори (не надто зручні в лісі). Забагато макіяжу. Ооо, мені подобаються її мерехтливі сережки. Цікаво, де вона їх узяла. Щось вона надто старалася, щоб прогулятися лісом. Може, вона заблукала, як і я?
– Ой, гм. Я не говорю італійською, – кажу я жінці. Що вона тут робить?
– Жодних проблем, солоденька, – відповідає вона. – Ти щось шукаєш, голубонько?
– Ні. Не те щоб. Ні, – кажу я. Крім горілки. І Ніно… – Узагалі-то в мене машина не заводиться. Ти не знаєшся на механіці?
– Ти не до тієї дівчини звертаєшся. – Вона ще трохи дивиться мені в очі, потім стенає плечима: – Ciao. Гарного дня.
Вона повертається до мене спиною та йде, сідниці в обтислій рожевій спідниці похитуються, підбори тонуть у багнюці.
– Гей, ні, почекай. Повернися, – гукаю я.
Жінка йде вздовж дороги. Потім стає там, де мав би бути тротуар, і дивиться в нікуди. Чого вона там чекає біля шляху? Це не автобусна зупинка чи щось таке. Яке дивне місце, щоб зависнути. Якщо тільки вона не намагається піймати машину. Я озираюся на роздовбаний «чинквеченто». А знаєте що? Я також поїду автостопом.
96
Нельсон Мандела – південноафриканський політичний діяч, який боровся за права людини під час апартеїду, за що 27 років провів у в’язниці, й був звільнений 1990 року.