Я перевіряю телефон. Інтернету немає. І я поза довбаною зоною досяжності. Я не можу викликати собі таксі. І пішки звідси не дійду. Може, цей хлопець зможе мене підвезти, коли вони… ну, розумієте… закінчать?
Я обертаюся й милуюся лісовою пожежею. «Чинквеченто» зник за сліпучим полум’ям. Палають один чи два десятки дерев. З тієї черниці вийде барбекю. Я дивлюся, як намет розхитується, туди й назад. Скидається на те, що вони можуть затриматися. Я підіймаю великий палець і вдивляюся в дорогу. «Мазераті». «Пріус». «СЕАТ». Іще один «фіат». Я відчуваю тепло вогню, що швидко поширюється лісом. Від нього щипає мою шкіру, попечену на сонці.
Я йду дорогою, подалі від печі, що палає. Марю про ромовий мохіто: скибочка лайма, трохи м’яти, коричневий цукор, паперова парасолька… Я махаю великим пальцем, але ніхто не зупиняється. Усі мчать повз, не зважаючи на мене. З гучним «ГЕП!» на землю падає гілка з оранжевим від вогню листям. Я дивлюся на маленький намет. Він усе ще хитається, розгойдується. Вогонь від нього лише за кілька метрів. Я хитаю великим пальцем.
Нарешті під’їжджає блакитна «мазда». За кермом – молодик. Він зупиняється й опускає вікно.
– Quanto?[98] – питає він.
– Ой. А англійською?
– За скільки ніжки розсунеш і посмокчеш? – говорить він.
– Хай тобі трясця. Я не повія. Хоча твоя англійська вражає. Підкинеш мене? До Трастевере?
Він зачиняє вікно. І мчить геть.
– Гей! Ти куди? – кричу я.
Схоже, це буде не швидко.
З’являється «альфа ромео». Цього разу я свого доб’юся. Підіймаю великого пальця. Вимахую рукою, як вітряк (я нізащо себе не підібрала б). Автомобіль сповільнюється та зупиняється. Я підходжу до нього. За кермом – жінка середніх літ. Очі в неї перелякані, широко відкриті.
Вона вказує на несамовите полум’я.
– Mamma mia. Un fuoco?[99] – каже вона.
Я зиркаю на намет.
– О Боже. Почекайте хвилинку.
Полум’я повзе по мотузках.
Чому все доводиться робити мені? Ті двоє згорять заживо.
Я мчу лісом до намету. Гарячі язики вогню лижуть мені п’яти. Я кашляю, кашляю, кашляю серед полум’я.
– Гей! Вилазьте. Вилазьте, – кажу я.
Я розстібаю намет і розчахую двері. Припікаю мізинця.
– Вам треба вшиватися звідси.
Та парочка гола, і, зрозуміло, вони трахаються. Вони вискакують крізь відкинуту завісу. Ми біжимо від шаленого вогню й вибігаємо на дорогу.
Жінка в «альфа ромео» витріщається на нас так, ніби не вірить власним очам. Щелепа в неї відпадає: «Ой!» (Так, ми, либонь, маємо просто приголомшливий вигляд. Я єдина з нас не гола, це незвично для мене.) Вона тисне на газ і зникає. Круто. От мене й підкинули.
Це востаннє я роблю комусь іншому щось хороше, більше нізащо. Ніно мав рацію: це не моє. Я справді не знаю, що на мене найшло. Я, либонь, досі шокована.
Я розглядаю тих двох. Вони голі-голісінькі: два твердих яєчка і двійко цицьок.
– Підвезете мене до Рима?
Той, що без цицьок, каже:
– Так.
Він плететься до своєї «лянчі», припаркованої трохи далі на дорозі. Доки він відчиняє багажник, я розглядаю його дупу: м’яка, як тісто для піци. Він витягає сумку, потім хряцає дверима. Прикриває сумкою свої найінтимніші місця.
Він припрошує:
– Можете почекати в машині.
Я відчиняю двері та залажу всередину. У «лянчі» просторо й гарно. Це найновіша модель. Я дивлюся, як гола повія йде дорогою. Цікаво, куди вона тепер подасться. Можливо, в неї є десь неподалік товаришка, яка може позичити їй якесь вбрання? Хлопець іде до лісу й зникає серед дерев. Я стежу за ним крізь пасажирське вікно. Це він туди перевдягатися пішов? Перевіряю запалювання: бля, ключів немає. Схоже, доведеться мені чекати.
Тепер полум’я швидко розростається. Я ще зо дві хвилини дивлюся на вогонь, потім із охопленого вогнем куща виходить священик. На мить мені здається, що я зараз зомлію. Це що… це що, Мойсей? На ньому ряса, колоратка, довга чорна сутана спадає до ніг. Він крізь полум’я йде до машини, відчиняє двері та залазить.
– Ви священик?
– Так.
Повірити не можу. Іще один священик. Мені минулого тижня вже довелося одного вбити…
– Що? У чому річ? – питає він.
– Та просто. Ой… забудьте.
Він заводить двигун і виїжджає на дорогу.
– Та годі вам, – каже він. – Що за наївність. Вам здається, що священикам не повинні подобатися повії-транссексуалки? Зараз 2015 рік.
– Ой. Звісно. Звичайно, я думаю…
– Священики – їхні головні клієнти.
Ми мчимо дорогою, обабіч якої ростуть сосни, до центрального Рима. Я, мабуть, проїхала весь цей шлях минулої ночі, але цього не пам’ятаю. Либонь, я напівспала.