– Дякую, – каже він, – що врятували моє життя.
– Так, так, прошу.
Він не знає, що це я запалила вогонь. Думаю, так воно й краще.
Я розглядаю у вікно прадавні руїни: старі коричневі цеглини та римські вілли. На дорозі знак: «Ostia Antica»[100]. А мені здавалося, всі дороги ведуть до Рима.
– Отож, – каже священик, – ви у справах приїхали чи відпочити?
– І те й друге, – відповідаю я. – Точніше, ні те, ні друге.
Не можу завдавати собі клопоту з поясненнями. Це типу якось занадто складно.
– То як вам, подобається поки що подорож?
– Ні. Не те щоб, – кажу я.
– Ви раніше бували в Італії?
Я зітхаю. Ну круто. Він хоче побазікати. Хоче потоваришувати зі мною. Дружімо за листуванням.
– Бувала в Помпеях, Мілані, Таорміні.
Може, Таорміну й не варто було згадувати…
– Як добре. Обожнюю Сицилію. А в Римі що бачили?
Я стримую позіхання. Краще б він стулив пельку. Я хочу трохи поспати.
– Фонтан Треві, Іспанські сходи, річку Тибр…
– Ви просто зобов’язані відвідати Ватикан. Це найпрекрасніше місце в Римі.
– Це не в Римі, – кажу я. – Це місто-держава, оточене Римом. – А здавалося б, католицький священик має це знати.
– Я зараз саме туди їду, я вас підкину, – говорить він. – Я саме перевдягнувся для роботи.
Ми мчимо курними вулицями. Я з усіх сил намагаюся заснути, але священик усе базікає та базікає. Подолавши довгий, дуже довгий шлях, ми дістаємося до Ватикану.
– От ми й приїхали, – каже священик. – Це собор святого Петра. Тут сьогодні людно буде. Ми саме встигаємо на літургію.
Я зітхаю та виходжу з машини. Я взагалі сюди не хотіла, я хотіла повернутися до Трастевере. На площі – черга з сотень людей. У центрі – обеліск. Я його впізнаю з «Ангелів і демонів», це тут був вертоліт. Мені сподобалося, як вибухнуло небо. Це була дивовижна сцена.
Він натискає на ключ, і лампочки спалахують один раз, показуючи, що «лянча» замкнулася.
– А ви нікому про це не розповісте? – Він утуплює в мене погляд, закусивши нижню губу.
– Кому я можу розповісти? Папі Римському?
Я навіть імені його не знаю.
Він киває. Здається, я його переконала. Він полегшено зітхає.
– Оскільки ви врятували моє життя, – говорить він, – я дарую вам благодать.
– Он як? – перепитую я. – І яку ж? Врятуєте мене? – Я не хочу приймати хрещення…
– Я проведу вас усередину, повз чергу. Ви просто мусите побачити собор святого Петра.
– Ні. Не варто. Справді. Я єврейка.
– Я не прийму жодних відмов.
Собор святого Петра, Ватикан
Ми теліжимося на якусь площу під назвою Piazza di San Pietro[101]. Я роблю обов’язкове селфі, але серцем я насправді не тут. Площа кругла, жодних кутів. Її можна назвати колом святого Петра. Брукована плиткою поверхня розкреслена довгими прямими геометричними лініями. З одного боку площі – величезна чванлива церква, найбільша, яку мені доводилося бачити. Це той самий собор.
Купол високий, широкий і круглий, височіє над усім. Угорі фасаду – десятки статуй, немов живих. Може, це якісь святі чи найкращі Папи? Звідси, знизу, не видно. Я йду за священиком через площу до собору святого Петра.
Я змучена після безладного нічного сну в тій машині для гномиків. Попечена шкіра пече. Я зневоднена. Я випадково вбила черницю. Анітрохи не наблизилася до Ніно. Усе моє життя – суцільний довбаний безлад. Я озираю людей навколо. Скрізь туристи. Що я тут роблю? Я хочу влягтися на землю та виплакати всі очі. Хочу заповзти в куток і померти. Але на цій площі немає кутів, бо це довбане коло.
Повз нас проходить доброзичлива черниця. Не та, що раніше (не та, що померла, звісно ж, і не та інша, що була біля монастиря). Вона всміхається мені, просто так. Що в неї за проблема? Чого вона хоче? Чому вона така щаслива?
«…Можна все всміхатись і всміхатись І бути гадом»[102].
Цей болючий урок я отримала від Ніно.
Іду за священиком сходами вгору та крізь величезні бронзові двері.
– Вам дуже сподобається, – говорить він.
Усередині собор святого Петра сповнюється людьми. Пахне ладаном і туристами, тисячі крихітних свічок горять рядами на металевих столиках. Повітря прохолодне та вогке, і я здригаюся. Мені б зараз таку сутану, як у цього священика. У цьому сезоні сутани – саме те для Рима. Це має стати гарячим новим трендом. Я розглядаю чоловіка, що стоїть біля вівтаря. Хто то? Папа Римський? Він також у сутані та в довгому вільному вбранні, як у Ґендальфа. Треба було мені тоді в «Прада» купити шкіряний плащ, схожий на сутану. Доведеться по нього незабаром повернутися. Мені однаково нова сумка потрібна.