– То як вам? Дивовижно?
– Еге. Шалом. Хай щастить.
Я закидаю голову та витріщаюся на стелю. Сліпучі промені сяють чистими яскравими білими колонами. Усе вкрите блискучим золотом. Стоять скульптури херувимів та Ісуса. Мене засліплює щось із-за вівтаря – величне, золоте сонце. У здоровезній церкві юрмляться сотні, ні, тисячі людей. Папа (?) править службу італійською мовою. Чи, може, латиною. Я не знаю.
– Що ж, пам’ятайте нашу маленьку таємницю, – каже священик. – З Богом. Ciao.
Він весело мені махає та йде собі проходом.
Я гепаюся на найближчу лаву. Хапаюся руками за голову. О Боже мій, усе гівняніше за гівно. Коли все пішло не так? Ще минулого тижня майбутнє здавалося таким чудовим. Я втекла зі своїм новим спокусливим хлопцем, довбаним двійником Бреда Пітта, і мені здавалося, що ми – споріднені душі (то й що що він не знав мого імені). Весь світ був біля наших ніг. Я знайшла своє справжнє покликання. Роботу своєї мрії. Нам вдалося вшитися від гангстерів і сховатися в готелі «Рітц». У нас були діаманти та «ламборґіні», повна валіза довбаної грошви. Але тепер усе це зникло; і що в мене лишається?
– У тебе ще є я, – каже Бет.
Алві, серйозно, зберися. Візьми себе в руки.
Досить цієї хуйні. Абсент? Повії? Довбані лісові пожежі? Це ж просто дурощі. Дівчинко, в тебе є важливі справи. Помста. Ніно. Ну ж бо, зосередься. Трішечки дисципліни. Піду та знайду цього Динаміта. Це – надійний шлях до Ніно. Але як? Це ж не справжнє ім’я. Не побачу ж я його в довіднику або в телефонній книзі. І «Радіо Лондра» зараз зачинене, тож і туди пхатися немає сенсу. Мені треба піти та поцупити мобілку Ніно в Доменіко. Якщо я дістануся до телефона, то я зможу знайти номер Динаміта й умовитися про зустріч. Це легко сказати, а от зробити буде складніше. Але я зможу. Я повинна. Повинна. Може, я могла б украсти пістолет Доменіко? Заодно з телефоном. А тоді піду та спіймаю цього stronzo. Так. Так. Саме так і зроблю. Я розгребуся з цим лайном.
Але що, як Динаміт просто підстава? Хибний слід? Глухий кут? Як тоді мені шукати Ніно? І як я зібралася щось украсти в гангстера з двома довбаними поплічниками? Ні, це маячня. Я починаю втрачати надію. «Останнім часом… я втратив усю свою жвавість»[103]. Це так несправедливо. Чому я? Я неначе женуся за невловимою примарою. Біжу, просто щоб залишатися на місці, і мені ніколи не досягти мети.
Я вдивляюся в натовп. Люди моляться, постулявши долоні, заплющивши очі. Стоять навколішки на червоних шкіряних подушках, низько посхилявши голови. Вони щось шепочуть. А знаєте що? Я теж спробую. Усе буває вперше. І я у відчаї. Мені потрібен Бог на моєму боці, терміново. Думаю, я можу офіційно заявити: я в глибочезній дупі. Що мені втрачати?
Я хапаю маленьку шкіряну подушечку, що висить на гачку на лавці. Падаю на коліна, заплющую очі та складаю разом долоні:
Боже, молю я:
Мені треба Ніно. І
Бажано зараз.
Я чекаю якусь мить, щоб молитва дійшла куди треба, потім розплющую одне око й озираюся.
НІНО? ЩО ЗА ЧОРТІВНЯ?
Це він. То що, моє молитовне хайку спрацювало?
Ніно молиться за два ряди попереду. Я впізнаю його потилицю. Він повертає голову вбік – і… так, це він. (Здається. Можливо.) Що, в біса, він тут робить? А, так, він же глибоко вірує. У нього татуювання з Мадонною набите на всю спину. А в машині на панель наліплено портрет Ісуса. Цей хлопець – відданий католик. Звичайно, він тут, коли вже він у цьому місті. Це очевидніше за очевидність.
Я проштовхуюся повз людей, що моляться на моїй лаві, і мчу проходом до Ніно. Дай п’ять, Боже, ти крутий. Обіцяю відтепер добре поводитись. Я серйозно. Хрест на пузі. Я добігаю до краю ряду Ніно, але… він, здається, зник. Я визираю в натовпі його гладеньке чорне волосся, його жорстке підборіддя, вродливе обличчя, довгий рожевий шрам на правій щоці…
– НІНО. ДЕ ТИ?
Помічаю поношену чорну шкіряну куртку, що прямує до дверей. Чоловік озирається й зиркає через плече. Це вуса-підкова? Люди докірливо дивляться на мене. У церкві не слід кричати. І бігати. І матюкатися.
– Йобане блядство.
Я біжу назад залюдненим проходом, розпашіла й змокла, піт краплями заливає моє чоло. На всіх обличчях відбивається шок. Папа (?) замовкає та витріщається на мене.