– Signora, дозвольте мені відрекомендуватися. Мене звати Доменіко Освальдо Мауро. Я близький товариш вашої доньки. Це така несподівана радість – зустріти настільки чарівну юну леді. – Він бере мамину руку та легко підносить її до губ. – Будь ласка, даруйте мені мою неохайну зовнішність, у мене не було нагоди як слід одягтися.
Постривайте хвилиночку, юну? Серйозно?
Схоже, мама зашарілася, але складно сказати з її макіяжем. Вона сьогодні справді наштукатурена, мов якась посмертна маска.
– Доменіко, познайомся з моєю мамою, Мевіс. Мевіс, познайомся з Доменіко, – кажу я.
– Мевіс? Ох, яке гарне ім’я, – каже Доменіко здивовано, вражено.
Та ви жартуєте.
Мама вивільняє свою руку.
– Так? Дякую. Це «співочий дрізд» французькою…
Кхм, ні. Це неправда.
– Мамо. Отож. Я рада тебе бачити. Ти не розповіла, як ти мене знайшла.
– Ні. Не розповіла, авжеж? Мушу сказати, це дуже дивно. Я хочу з’ясувати, що відбувається.
Вона озирається, шукає, куди сісти, та бачить болотяно-зелене крісло. Змахує пил, опускається й розгладжує спідницю. Перехрещує ноги та дивиться на мене.
– Ти не збираєшся запропонувати мені чашечку чаю? Чи келих шампанського?
Її прикрашена гребенем голова схиляється на один бік, як у зверхнього папуги корели.
– У мене немає чаю. Чи шампанського. Я щойно сюди переїхала, – кажу я.
– Ну як ти приймаєш гостя! Кожен вирішить, що ти в дикому краї зросла.
Мама скидає невидиму пушинку з рукава свого червоного жакета.
– І навряд чи в тебе є що поїсти. То нічого, що я мало з голоду не помираю.
– Як я вже говорила, я щойно…
– І ні, я маю на увазі не полуничні «Поп-Тартс». Ти навіть не уявляєш, через яке пекло я пройшла, доки доїхала сюди з Таорміни. Сама-самісінька, з твоїм осиротілим племінником, нікому було мені й сумки піднести. А тепер… а тепер… – Вона махає на мене рукою, потім закриває обличчя долонями. – А тепер оце.
Либонь, це вона про те, що я жива. Вона явно засмучена.
– Власне, ніхто тебе не просив їхати, – кажу я й дивлюся на Ерні, що дрімає в мене на руках. – То… Мамо, як ти мене знайшла?
– Поліція відстежила телефон твоєї сестри, звісно ж, – каже вона. (От чорт, не треба було взагалі його вмикати. Я ж знала, що це ризиковано.) – Хоча звідки в тебе мобілка Елізабет – це загадка для мене… Поліція буде тут з хвилини на хвилину. Саме паркують машину. – Вона втуплюється в мене пронизливим поглядом: – Ти знаєш, що твоя сестра мертва?
Я в тиші витріщаюся на маму.
Доменіко відкашлюється.
– Ми… ми вийдемо прогулятися, – говорить він.
Доменіко прямує до канапи. Його головорізи повсідалися на ній, широко порозсувавши ноги. Рот Джузеппе роззявлений, і з неголеного підборіддя висить цівка слини. Ріккардо розлігся, наполовину на кріслі, наполовину на підлозі вітальні. Доменіко дає Ріккардо копняка в гомілку.
– Ей! Stronzo. Svegliati[105].
Він ляскає Джузеппе по обличчю. Золоті кільця та позбивані кісточки.
Чолов’яги прокидаються й зіскакують на ноги.
– Che cazzo? Che cazzo?[106] – повторюють вони. Вони стоять, потираючи очі й позіхаючи.
– Polizia, – говорить він.
Доменіко повертається до моєї матері.
– Я був страшенно радий, Мевіс. Сподіваюся, ми ще зустрінемося.
Бля, він натурально кланяється.
Я знала, що копи мене зрештою знайдуть. От чорт, треба вшиватися. Але якщо я втечу – здаватиметься, ніби я в чомусь винна. А коли вони мене схоплять – мені каюк. Може, вони просто хочуть поставити мені кілька запитань? Думають, що я можу допомогти їм із розслідуванням. Ті бевзі вважають, що це зробив Сальваторе. Усе буде гаразд. Мені доведеться бути Алві, тепер, коли тут моя мама. Гратиму роль люблячої близнючки. Було б непогано, якби Доменіко забрався кудись. Одне невдале слово. Натяк. Підказка. Він може все зіпсувати.
У двері голосно стукотять. Доменіко блідне. Я закочую очі та відчиняю. Хай там як. Надто пізно. У коридорі стоять двоє поліцейських. Це комісар Савастано та комісар Ґрассо, ті самі два бевзі, з якими я зустрічалася в Таорміні. Вони приходили до будинку, коли помер Амброджо. Я відразу їх упізнаю.
– Buon giorno, signora, – вітаються копи.
– Buon giorno, – каже Доменіко.
– Buon giorno, – каже Ріккардо.
– Buon giorno, – каже Джузеппе.
– Привіт-привіт, – кажу я.
– Ми саме збиралися йти, – пояснює Доменіко. Він повертається до гангстерів: – Andiamo.