– Нізащо. Серйозно. Ми не йдемо.
О святий Ісусе, схоже, що він фліртує. Це огидніше за огиду.
– Maritozzi[114] зі збитими вершками та зацукрованою помаранчевою шкіркою. Tiramisu з додаванням найвишуканішого Marsala…
– Що ж, я хочу піти, Алвіно, – каже моя мама, розгладжуючи спідницю та соваючись на своєму кріслі. – Я таки справді зголодніла. Тож це саме те, що треба. – Вона хапає свою сумочку, готова йти. – Дякую, Доменіко. Це було б чудово.
Доменіко спантеличено зиркає на мене. Я просто чую його думки: «Алвіна? Це ж не твоє ім’я, хіба ні? Це та дівчина, яку ми закопали».
Я відкашлююся.
– А як же Ерні? Він спить. Він не може піти.
Хух. Це відвернуло їхню увагу. Але чи надовго? Я мов на голках.
Ерні спить у ліжечку. Ледь чутно посопує. Я дивлюся, як тріпотять його повіки. Він насолоджується сном про повні молока груди (чи про що там немовлята бачать сни. Він хлопчик, тож, напевно, все-таки груди).
Мама нахиляється та підтягує його ковдру, підтикає її під підборіддя.
– Що це за ресторан, Доменіко? Туди можна з дитиною?
Доменіко дивиться вниз, на Ернесто, потім угору, на Ріккардо і Джузеппе. Вони знову повирубалися на канапі. Вони більше схожі на тварин, ніж на людей. Як леви, багато сплять.
– Non si preoccupi[115], signora, – говорить Доменіко, ледь помітно вклоняючись. – Мої люди з радістю потурбуються про вашого онука. Ви зможете як слід відпочити й насолодитися вечором, не обтяжені цими обов’язками.
– Stronzi, – гаркає Доменіко. Гангстери прокидаються. – Стежте за дитиною.
Ці люди? Ні. Він, либонь, жартує.
– Ой, – каже моя мама. – Ви впевнені?
– Так, – приєднуюсь я. – Ти впевнений?
Ріккардо встає й дивиться на дитину так, ніби навіть до пуття не розуміє, що воно таке. Джузеппе встає, чухає дупу й, насупившись, дивиться на Доменіко.
– Ну звісно ж, – говорить Доменіко. – Мевіс, вам нічого боятися. А зараз, будь ласка, даруйте, мені треба вдягтися…
Я йду за ним до спальні.
– Що там з Динамітом? – кажу я.
– Domani[116]. Завтра. Un po di pazienza[117].
Він зачиняє двері перед моїм носом.
Доменіко виходить зі спальні. Я зиркаю на нього, потім придивляюся пильніше. Це точно той самий хлопець? Холоднокровний убивця? Тупорилий гангстер? Я намагаюся пригадати, як уперше побачила його в тому лісі на Сицилії: він сидів на капоті пікапа, затягуючись кубинською сигарою. Подертий комбінезон. Набите обличчя. Бруд під нігтями. Жир зовсім не там, де треба. Він заливав мою сестру бетоном. Він розповів, що його брата «випатрали», і мені від того було страшенно бридко. І ось він тут, у костюмі-трійці як з голочки, мов білошкірий Кріс Юбенк або Деніел Крейґ у «Казино “Рояль”». Прилизаний, мов довбаний Дрейк. Пурпурова краватка «в огірках» і шовкова хустинка до комплекту. Туфлі такі блискучі, що він міг би під спідниці зазирати. Де він узяв той котелок? А, то це він був у коробці для капелюшків. (Звідки в гангстерів така пристрасть до головних уборів?)
«Бо ж часом по вбранню людину цінять»[118], але, як на мене, в цьому випадку то неправда.
Мама витріщається на Доменіко. Вигляд у неї такий, ніби вона от-от кінчить.
– Andiamo, леді. Ходімо, – каже він і відчиняє двері.
Площа Навона, Рим, Італія
Ми сидимо на терасі старомодного ресторану просто в самому серці Piazza Navona. Це місце неймовірне. Взірець романтики. Я разом із Доменіко та моєю мамою, немов у якійсь довбаній «Сімейці Брейді». Озирнутися не встигну, як мені доведеться називати цього безжального гангстера татком.
Я розглядаю меню. М’яке нічне повітря сповнюють насичені аромати lasagne al forno та spaghetti alla puttanesca[119]. Від миготливих свічок на старовинну площу лягають теплі тіні. Столи накриті скатертинами в червону та білу клітинку. Тут є оливки смарагдового кольору, я кидаю одну до рота й розжовую солону, м’ясисту м’якоть. Славнозвісний витвір Берніні всього за кілька метрів від нас. Високий єгипетський обеліск здіймається в зоряне небо. Повноводні фонтани вивергають струмочки білої води, що реве й нуртує. Я запалюю цигарку та заплющую очі. Намагаюсь уявити, що я не тут, що я десь в іншому місці: мчу з Ніно Тосканою, лежу з Ніно в гарячій ванні в «Рітці», в ліжку в моїй квартирі, з Ніно…