– Бридка звичка, – каже мама, кашляючи від диму моєї цигарки.
Доменіко гасить свою сигару.
Я запалюю ще одну.
Дзінь.
Повідомлення. Від нього. Звісно ж.
«СПОДОБАЛИСЯ КВІТИ?»
Я наміряюся його видалити, але потім… не видаляю.
«ЦЕ ПОДАРУНОК ЧИ ПОГРОЗА?»
Чоловік зі скрипкою підходить до нашого столика. Він грає ту пісню про місяць, що кидається в небо, мов велика піца.
– Це любов… – підспівує Доменіко, притупуючи ногами в ритм. Він дає чоловікові п’ятсотдоларову купюру.
– Grazie. Grazie, – каже чоловік. Він ефектним жестом змахує в повітрі смичком і повертається до моєї матері. – Signora, може, ви хочете щось замовити?
Мама рівніше сідає в своєму кріслі. Промокає губи серветкою.
– О, так, дякую. Що ото воно, що його завжди грають, знаєте, у фільмах, де події відбуваються в Італії?
– «Tu Vuò Fà L’Americano»? – питаю я.
– Ну, знаєте, те, що Джуд Лоу співає в «Талановитому містері Ріплі»?
– Це «Tu Vuò Fà L’Americano», – кажу я.
– Там щось типу такого, – пояснює вона. – «Мерікано, мерікано, мерікано… де, де, де, де, де, де, де».
– А, – говорить Доменіко. – Sì. Sì. Знаю її. «Tu Vuò Fà L’Americano».
– Так. Точно, – згоджується мама.
Хай йому трясця, мене щойно заігнорили, бо я дівчина. Дискримінація!
– Può suonare questa canzone?[120] – питає Доменіко музиканта.
Скрипаль починає грати. Він стоїть просто в мене над вухом.
– Mericano, mericano, mericano, – виспівує моя мати на весь голос.
Схоже, в мене мігрень починається. Я тру скроні, потім беру ножа. Проводжу пальцем по лезу. Кого мені вбити першим? Скрипаля чи свою матір, у котрої ведмідь по вухах потоптався? Усе життя – суцільні рішення…
– Мевіс, – говорить Доменіко, нахиляючись над столом. – Скажіть мені, будьте люб’язні, коли ваша ласка. Що хотіли сьогодні ті поліцейські? Мені так шкода, що нам довелося піти.
Я беру свій келих для вина, але він уже порожній. Тож натомість хапаю келих моєї матері та відпиваю ковток із нього.
– Вони хотіли поставити моїй дочці кілька запитань. Вона була в Таорміні десь тоді, коли вбили її сестру-близнючку. Скажіть мені, Доменіко. Скільки ви вже знаєте мою дочку?
Доменіко хмуриться та дивиться на мене.
– Відтоді як вона вперше приїхала до Таорміни.
– Тож не надто довго.
– Ні.
– І вона ще не намагалася з вами переспати?
– Мамо, – кажу я. Як вона може?
Доменіко зиркає на мене.
– Ні, поки що ні, – говорить він.
– Ви один зі щасливчиків, – каже вона. – З тих, кого ця чаша минула…
Я скрегочу зубами. Якщо я розіб’ю цей келих, то зможу осколком перерізати їй горло.
– Іще вина? – пропонує Доменіко, доливаючи червоного в уже напівповний келих моєї мами.
Охх, він намагається її споїти. У неї язик починає заплітатися. Йому це вдається.
– О, я теж буду ще, – кажу я, коли він виливає з пляшки останнє.
– Дякую, – каже мама, відпивши ковток. – Delizioso[121].
Доменіко з мамою чаркуються келихами вшосте чи всьоме. Я дивлюся на порожнє місце навпроти. Ніби мене тут взагалі немає.
– Я сподіваюся, ви насолоджуєтеся лінґуїне[122], Мевіс? Скажіть, чи до смаку воно вам.
– О, так, – каже моя мама. – А скажіть-но мені, Доменіко, ваша англійська фантастична. Чи можу я вас запитати, де ви її вивчали?
Мені й самій було цікаво… Вона дуже регентська.
– Я вивчав англійську в школі, як і всі діти на Сицилії. Але мені пощастило володіти примірником «Доводів розуму» Джейн Остін в оригіналі, англійською мовою. Це моя улюблена книжка, – говорить він. Доменіко повертається до моєї матері та простягає руку через стіл, щоб узяти її долоню. – «Ви пронизуєте мою душу. Одна половина мене охоплена агонією, друга – надією. Не кажіть мені, що я спізнився, що такі безцінні почуття зникли назавжди. Я знову пропоную вам себе, серцем ще більш вам відданий, ніж тоді, коли ви мало його не розбили вісім з половиною років тому».
– О, Доменіко. – Мама обмахується винною картою.
– «Не смійте говорити, що чоловік забуває швидше, ніж жінка, що його кохання помирає раніше. Я не кохав нікого, крім вас».
– О Господи.
Я наминаю й наминаю свою пасту. Ганяю тарілкою останній равіолі, докінчую соус. Якусь мить ми сидимо в болісній тиші.
– Алвіно, – каже моя мати.