– Гівняний смак. Не знаю, навіщо я їх п’ю. Вас чимось пригостити, люди? Може, бурбоном чи м’ятним джулепом?
– Niente, – каже Доменіко.
– Мені бурбон, – кажу я.
Мені потрібно випити. Я шаленію. Ніно був у цій кімнаті? Стояв отут, де тепер я стою? Що він хотів? У них був секс? «О згубна, згубна жінка!»[124] Вона відтрахала мого хлопця? Вона відчиняє шафку для напоїв і наливає наші трунки. Один собі та один мені. Простягає мені зо два дюйми бурбону, темного й золотавого, як мед.
– Із льодом? – питає вона.
– Ні, чистий, – відповідаю я.
– Які тобі найбільше подобаються ресторани?
Я відповідаю:
– Не знаю. Італійські?
– То скільки? – втручається Доменіко.
Хоч скільки б було, я заплачу. Я більше так не можу. Це шкодить моєму психічному здоров’ю. Мені потрібно знайти того мудака вчора. Я вся під стресом. Я не пригадую, коли востаннє написала хайку. Думки – якась переплутана маячня. Я випиваю напій одним ковтком. Бурбон обпікає мені горло.
– Десять тисяч євро, – каже Дощ. – І я додам безкоштовних патронів.
Вона досипає трохи куль у футляр із пістолетом.
Доменіко свистить крізь зуби.
– Добре, – кажу я. – Де він?
Вона підіймає тонку, бездоганну брову. Дивиться прямо на мене.
– Спочатку гроші, крихітко.
– Яка я тобі крихітка?
Я вихоплюю товстий жмут грошви зі свого ліфчика.
– Один, два, три, чотири… – Я відраховую десять штук євро.
– Ніно приходив сюди кілька днів тому.
Я знала. Я відчувала його запах.
– Він хотів змінити особистість. Я дістала для нього паспорт, водійські права…
– Оооо, а мені так можна?
– Він змінив ім’я на Луку Манчіні.
– Лука? Що, бля?
– І він купив пістолет. Новий «Ґлок 40».
ГЕП. ГЕП. ГЕП.
Хтось стукає у двері.
Я чую голос, що кричить іззовні:
– SIGNORINA. POLIZIA.
Piazza della Republica[125], Рим, Італія
– POLIZIA. POLIZIA.
Це дитячий голос – високий і тонкий.
– Чорт. Це в мене на шухері стоять, – каже Дощ. – Ходімо.
Вона запихає гроші в сумочку, що лежить на канапі. Це наплічник від Марка Джейкобса, сапфіровий, як її очі.
Доменіко гарчить:
– Che palle[126].
Дощ наказує:
– За мною.
Вона біжить у глибину квартири та через кухонні двері. Добре, що ми на першому поверсі.
Я вихоплюю свій пістолет із футляра, і жменьку куль, і ручну гранату. Кваплюся за Дощ і Доменіко через сад.
Доки ми вибігаємо крізь ворота – розпихаю зброю по кишенях.
Дощ обертається та пильно дивиться на Доменіко.
– Звідки тут узялися копи?
– Не знаю. Я їх не викликав.
– Бейонсе?
– Гадки не маю.
Я готова об заклад побитися, що це ті сицилійські копи знову прийшли по мене. О Господи, чого б їм просто не дати мені спокій? Я що, завжди буду втікати?
Ми з Дощ і Доменіко мчимо брукованою вулицею на залюднену площу. Вона називається Piazza della Rotonda[127]. О, погляньте, там Пантеон. Хіба не круто? Він розкішний. Грандіозний. До біса величний. Майже милю заввишки, з високими колонами та величезним куполом. На фасаді вигравірувано латинські літери. Я й гадки не маю, що там написано. Озираюся поглянути, де поліція, але не бачу її. Поки що.
– Я відведу вас туди, де зупинився Ніно, – говорить Дощ. – Ідіть сюди.
Ми поспішаємо за нею площею.
– Гей, сповільнись. – Я вже ледь дихаю. Вона значно тренованіша за мене.
Ми біжимо повз тратторію, у ній просто вирує міське життя. Це чудове місце для спостереження за людьми. Я могла б увесь день тут просидіти, жуючи дешеві чипси та сьорбаючи холодне біле вино. Але, мабуть, не зараз. Ми зайняті. Ми от-от його знайдемо.
Ох ти ж бля.
ОСЬ ВОНО.
Тепер – будь-якої миті.
Ми звертаємо за ріг на вулицю. Дощ зупиняється і вказує на будівлю.
Персикові віконниці. Кремові стіни, на них – гарненькі квіточки.
– Ти жартуєш? Він там?
– Цить, – каже Доменіко.
Він витягає свій «Кольт» завдовжки з фут. Я хапаюся за «Даймондбек».
Я завмираю.
У повітрі висить напруження.
А тоді раптовий, оглушливий шум:
ПІФ-ПАФ. ПІФ-ПАФ.
Я обертаюся.
Дощ лежить на землі.
На її лобі з’явилися дві чорні діри. Чорт. Що це було? Це що, я? Я розглядаю пістолет. Дивлюся на дуло. Але воно холодне. Я не стріляла. Та він же, бля, навіть не заряджений. Це не я. То хто тоді? Копи? Доменіко? Я підводжу погляд і бачу, як Доменіко мчить площею. Але це не міг бути він: він був попереду. Я бачила, що він робить. Люди кричать. Серйозно, що відбувається? Я оглядаю площу. Жодних копів. Але потім… Ніно. Звичайно. Він, либонь, постеріг нас. Ми стоїмо просто перед його квартирою. Я підводжу погляд і бачу, що вікно відчинене. Мереживна завіса вигойдується надвір. Він нас помітив чи почув. Він чекав на нас, нетяма. У животі в мене здіймається нудота. У голові думки безладно рояться. Я дивлюся на груди Дощ. Не ворушаться. Вона не дихає. Чортів Ніно. Це збіса хуйово. Навіщо йому було вбивати Динаміт? Що я собі думаю, чому просто стою тут? Мені треба бігти.