Я чую гучну сирену.
З’являється патрульний автомобіль. Це блискуча чорна машина з тонкими червоними лініями й написом «Карабінери» білими літерами. Автомобіль бере праворуч і мчить до мене, перекриваючи кінець вулиці.
З нього вистрибує коп і кричить на мене:
– Бла, бла, бла, бла, бла.
Він націлює свій пістолет просто мені в голову. Я дивлюся на «Даймондбек» у своїй руці. Відчуваю страшну слабкість. У вухах у мене дзвенить. Я повертаюсь і біжу площею назад. Повз фонтан. Повз бічну вулицю. Повз кав’ярню з терасою. Рим мерехтить переді мною запаморочливим виром. Я хекаю. Пітнію. Задихаюся. Серце калатає. Куди я зібралася? Я біжу, біжу й біжу. Щойно почавши, я усвідомлюю свою помилку. Я справді лайново бігаю. Про що я думала? О Боже, мені треба сісти.
Я знаходжу нішу й валюся на прохолодну кам’яну стіну. Запалюю «Мальборо Лайт» і розлючено затягуюся. І тут, з якогось довбаного нізвідки, хтось жбурляє мене об землю. ГЕП. Я лежу. На тротуарі. Бачу темно-синю форму. Чийсь чужий пістолет. Я випускаю цигарку й «Даймондбек».
Чорт, я ж цього пістолета щойно купила.
– Tu sei in arresto[128], – кричить коп мені на вухо. Він лежить – важкий – у мене на спині, притискаючи мене до землі.
– Англійською, будь ласка. Я що, схожа на італійку? – Коли вони вже навчаться?
– Вас заарештовано, – говорить він.
– Добре. Так, я помітила.
Я вдихаю вуличний пил. Відчуваю смак бруду. Коп перевертає мене на спину, а потім знову притискає донизу. Металеві кайданки обхоплюють мої зап’ястя. Навіть не перевіривши, чи все зі мною гаразд, він мене тягне вгору й штовхає. Чесно, ну що за люди. Жодних довбаних манер.
– Неподобство. Це була не я.
Кайданки тісні. Незручні. Він тягне мене до своєї машини. На площу влітає ще одна машина з поліцейськими, потім іще одна.
– Чуваче, ти робиш величезну помилку.
Поліцейський сильно надавлює мені на голову, опускаючи її. Закидає мене на заднє сидіння свого автомобіля, сам стрибає на переднє. Тисне на газ, виє сирена.
– Що ти, по-твоєму, в біса, робиш? Я ж уже сказала, що це не я.
– Ви стояли біля трупа з пістолетом у руці, – кричить коп у відповідь.
– Я знаю. Знаю. Але я не стріляла в неї. Ви не того схопили. Я вам клянуся.
– Ми це з’ясуємо. Проведемо розтин.
– Ха-ха, – каже Бет. – Цього разу ти вляпалася.
– Я вимагаю довбаного адвоката.
Piazza Venezia[129], Рим, Італія
Усе це просто типово. Єдиний раз убила не я – і саме цього разу мене спіймали. Це іронічно, як у тій пісні Аланіс Моріссетт (мені не потрібна ложка, мені потрібен пістолет). Але мене відпустять. Мають відпустити. Мають. Вони побачать, що це інша куля. Зрозуміють, що стріляли здалеку. Принаймні я на це сподіваюся. Це все просто жарт якийсь. ЯК Я ЗАЇБАЛАСЯ.
– Це Ніно. Це він вам потрібен. Він довбаний серійний убивця.
Я дивлюся на копа в дзеркало заднього огляду. О, він узагалі-то цілком нічогенький. Це я вперше на нього як слід поглянула. Він схожий на диснеївського принца. Італійська версія Аладдіна: м’яке волосся, гарні брови, красиві очі. Він гарний, навіть коли розлючено супиться (от як саме зараз супиться на мене). Мене заводять уніформи і, мушу сказати, італійські копи. Для цього майже варто втрапити під арешт. Я вже потекла.
Ми мчимо жвавими вулицями, об’їжджаючи інші машини. Сирена виє. Блакитні вогники миготять. Кайданки впиваються мені в зап’ястя. Добре, що руки в мене сковані на колінах. Ха, цей хлопець – аматор. Вони мають бути за спиною. Утім, позбутися їх однаково неможливо. Я прихиляюся головою до вікна та зітхаю, протяжно й глибоко. Що за лайно. Мені треба вибратися звідси. Знайти Ніно. Того довбойоба. Я повірити не можу, що він щойно застрелив Дощ. Що вона зробила не так? Це через те, що вона показала нам, де він живе? Чи тому, що вона знала його нове ім’я? Це ж вона дістала йому паспорт. Може, він сліди хотів замести? Напустити всім туману в очі. Я об заклад готова побитися, що це Ніно викликав копів. Той покидьок їх наслав на квартиру Дощ.