Три таблетки з подвійною силою. Чи не передаю я куті меду? Я хочу, щоб вони спрацювали швидко. Ефективно. Але двох, напевно, вистачило б. До біса, ковтну одну сама. Як знати? Це може бути цікаво. Я беру пігулку до рота й запиваю водою з крана. Утираю обличчя паперовим рушником. Цікаво, як вона подіє. Я ніколи раніше такого не приймала; це, звісно ж, для хлопців. Либонь, треба почекати та подивитися… Ой, це захоплює. Я почуваюся Алісою в Країні Див: я зросту чи зменшуся? Це все одно що відкусити чарівний гриб. «З’їж мене». «Випий мене». «Трахни мене». Я кидаю інші дві таблетки в кишеню й запихаю гаманець назад до сумки. Розглядаю себе у дзеркалі на повний зріст, куйовджу волосся та надимаю губки. Повертаюся, щоб оцінити свою дупу. Начебто непогано. Але все ж не бездоганно. Якби ж то в мене було щось із чарівної білизни Бет. Якісь трусики з розрізом або латексний корсет від Ацуко Кудо. Я виходжу із вбиральні та зачиняю двері.
Охоронець веде мене коридором до кабінету. У лівій кишені в мене віагра, у правій – граната. Добре, що я їх завжди беру з собою. Усяке буває, хтозна, коли вони можуть стати в пригоді. Коли може настати критична ситуація. Будь готова. Так, це мій девіз. Я його пам’ятаю зі скаутського руху.
Я зазираю в шпарини між вузькими жалюзі: он він, диснеївський принц. Я бачу, як він сидить за столом. Добре, що це не кімната для допитів: це порушило б мої плани. Камери та всі ті дзеркала, прозорі з одного боку. Він щось сьорбає з бляшанки. Синьої з жовтим. Не можу звідси розгледіти назву. Я на крок відступаю від віконця, коли він підводить погляд і бачить мене. Охоронець стукає у двері.
– Sì. Chi è?[131]
Він відчиняє двері й заходить.
– Синьйорина Найтлі, commissario.
– Grazie, – каже диснеївський принц, встаючи з-за свого столу.
Я крокую до кімнати, потім охоронець іде. Я тихо зачиняю за ним двері, повертаю ключ у замку, так, щоб ніхто не почув. Кладу ключа до кишені, потім закриваю жалюзі, щоб ніхто не міг зазирнути.
– Якось надто світло, – знизую я плечима, повернувшись обличчям до нього. – Ви сьогодні по обіді маєте неперевершений вигляд. Ви що, зачіску змінили? – Я сідаю навпроти його стільця та закидаю ноги на стіл.
Диснеївський принц хмуриться.
– То що, міс Найтлі, чи готові ви до розмови?
– Ви так мені й не сказали, як вас звати, – говорю я.
– Я – комісар Д’Аморе.
– Яке чудове прізвище, – кажу я. – А у вас є до нього гарне ім’я?
Він зітхає.
– Мене звати Алессандро.
Алессандро хмуриться. Його темно-каштановий чубчик падає на чоло. Очі диснеївського принца дивляться на мене роздратовано. У жовтій бляшанці – «Лимоната», газований безалкогольний напій від «Сан-Пеллегрино». Вона в центрі столу, але мені звідси не видно, скільки там залишилося.
– На вигляд смачно. А для мене знайдеться? – Я киваю на бляшанку.
Він закочує очі, але встає та йде до холодильника. Це такий міні-охолоджувач, один із тих, які купують для пива. Він не зводить з мене очей, відчиняючи двері. Я всміхаюся своєю найсолодшою усмішкою. Він лізе в холодильник. Щойно він повертається спиною, я кидаю дві таблетки до його бляшанки. Підіймаю та кручу нею. Напій шипить і піниться. Коли він підходить, ставлю її назад.
– Ммм, на вигляд добре, – кажу я. Він простягає мені бляшанку, і я облизую губи. – Ой. А у вас є соломинка?
Я смикаю за кільце, чується шум: «ПШШШШШШШШШШШ». Свіжий цитрусовий аромат.
Він закочує очі. Знову. Алессандро відчиняє шухляду свого столу та порпається всередині. Витягає довгу паперову соломинку, типу такої, які дають до шейків у «МакДональдсі», і кидає її мені через стіл. Я втикаю її в мою бляшанку.
– Щось іще? – каже він.
– Ні, все добре. Ви пообідали?
(Як підказує мій досвід, «Віагра» починає діяти пізніше, якщо чоловік поїв, іноді на це буває потрібно аж дев’яносто хвилин. Сподіваюся, в нього не надто напханий живіт, це була б катастрофа.)
– Ні, не обідав. Працюю в поті чола. – Він зводить брови й дивиться на мене так, ніби це я винна, що мій колишній хлопець – психопат. – Уся римська преса переслідує мене, допитуючись про арешт. Не кажучи вже про мера.