– Гей, Алессандро. Не звинувачуйте мене. Це через Ніно ви маєте лютувати. Утім, я розумію, це стрес для вас.
– Стрес? Стрес? Звичайно, в мене стрес. У мене нервовий зрив. Снайпер насмерть застрелив жінку на одній із найжвавіших площ міста. Перед довбаним Пантеоном. Серед білого дня. І він досі десь там лазить? У розпал туристичного сезону.
– Котику, тобі треба розслабитись.
Він хапає свій напій і відпиває ковток. Я впевнена, він хотів би, щоб це було щось міцніше. Цікаво, чи розчинилася віагра. Тепер я шкодую, що не дала йому три… Я дивлюсь, як його кадик підіймається й опускається, знову й знову, коли він ковтає.
– Ах, – каже він, прицмокуючи губами, і кидає бляшанку. Алюміній із цокотінням підскакує на полірованому столі.
Об заклад б’юся, це було гірко. «Лимоната» і так уже з кислинкою, а з цими підмішаними пігулками подвійної сили мала стати кислючою до сказу.
– Отже, ви з’ясували, що я в неї не стріляла. Це чудовий початок.
– Ваш пістолет не був заряджений. Ніколи не використовувався. Стріляли здалеку, – говорить він.
– Угу. Саме так я вам і казала.
Чоловіки, вони взагалі коли-небудь слухають, що їм кажуть? Усе треба повторювати по кілька разів.
Я відпиваю ковточок напою через соломинку, він ігристий, холодний, мов лід. Я посмоктую його, типу натякаючи на щось. Цікаво, чи зрозуміє він натяк.
– Звичайно, – каже він роздратованим голосом. – Ви просто безневинний свідок, що випадково опинився на місці злочину, з довбаним пістолетом у руках.
– Саме так, – кажу я. – Це збіг.
– З пістолетом, на володіння яким у вас немає дозволу.
– Я саме збиралася піти отримати його. Те, що я така нехлюйка, коли справа стосується документів, не означає, що я вбивця. Я ж вам казала, що це Ніно.
Алессандро встає, спираючись кулаками на свій блискучий стіл, плечі в нього зсутулені, лоб наморщений. Він чимось нагадує мені чудовисько з «Красуні та чудовиська», тільки в нього менше волосся на обличчі та кращі зуби. Я блимаю на нього крізь вії та закушую нижню губу. А потім іще посмоктую свою соломинку.
– І ви випадково товаришуєте з чоловіком, який, як ви стверджуєте, є винуватцем.
– Ніно – мій колишній знайомий. Я б не назвала його товаришем.
Алессандро б’є кулаком по столу. Кімнатою прокочується гуркіт.
– То… що ви ще накопали?
Це зрозуміло з виразу його обличчя: нічого.
Ха. Я від цього просто кайфую.
– Ну що ж, я знаю, хто це зробив. Ніно Бруска озброєний і небезпечний. Я купила пістолет, щоб захистити себе. Щоб захистити себе від нього. – Щось мене поколює там, унизу… Схоже, ті таблетки діють. – Повірити не можу, що ви заарештували мене. – Я роблю личко скривдженої Барбі.
– Я просто виконував свою роботу.
Я стримую крокодилячі сльози. Він простягає мені носовичка.
Алессандро хитає своєю гарною головою. Волосся в нього густе й блискуче. Цікаво, яким кондиціонером він користується. Моє волосся ніколи так не сяє. Він хапає свою бляшанку та перекидає, ковтаючи рештки напою.
– Ах, – знову каже він.
Я дивлюся, як він витирає рот рукою та жбурляє бляшанку в смітник. (Я вражена: він справді поціляє. У мене так ніколи не виходить.) Я попиваю свій ігристий напій. Добре видно, що він не знає, що й думати. Його вродливе обличчя здається спантеличеним, як у Кена, якби йому запропонували обрати між Сінді та Барбі. Він дійсно красунчик, гарний, як Джастін Трюдо[132]. У нього проти мене немає жодного компромату. Усе дуже опосередковано. І ось вона я, пропоную допомогу. І пропоную значно більше…
– Алессандро, – кажу я, схиляючись уперед. Я змушую свій голос тремтіти. – Мені страшно. Я думаю, що він міг цілити в мене, а не в ту іншу жінку…
Його очі, мов «Ферреро Роше», дивляться в мої. Схоже, він готовий погодитись.
– Якщо ви… якщо ви пообіцяєте мене убезпечити, то я допоможу вам знайти його, – кажу я. – Ми з вами в одній команді. Ми по один бік.
У моїй кицьці зароджується якесь дивне відчуття: туди справді починає приливати кров. Я раптом відчуваю, який у мене величезний, збуджений, чутливий клітор. Піхва в мене починає пульсувати. Що там робиться? Я трохи соваюся на своєму стільці. Я випила лише одну штучку, а моя вульва збільшилася вдвічі.
– Це лише мені здається чи тут дійсно спекотно? – Я знімаю шкіряну куртку й вішаю її на спинку мого стільця (обережно, щоб не зачепити вибухівку, мені вона ще згодом знадобиться). Алессандро розглядає мене. На якусь коротесеньку мить його очі затримуються на моїх грудях. Я граюся зі своїм волоссям, схиляю голову набік, дивлюся на нього так, ніби справді його хочу. Я розставляю, а потім схрещую ноги. (Шкода, що я в цих штанях, спідниця була б значно доречніша або, можливо, коротенька сукенка. А найкраще, якби я була без трусиків, як Шерон Стоун в «Основному інстинкті». Це точно привернуло б його увагу.)