Він киває. Засовує пальці мені до рота.
– Кінчай у мене, мій жеребець.
Він просто продовжує, продовжує й продовжує, знов, і знов, і знов. Він кінчає, а потім десь секунди за дві готовий починати спочатку. (П’ять разів.) Він ніби одержимий чи чогось наковтався. (Ой, так, здається, я таки справді чимось його напоїла.) Я вже змучилася, і в мене все понатиране. Не думаю, що зможу ще хоч трохи витримати. Я спираюся на шафу з паперами та втуплююся в підлогу, що обертається в мене перед очима.
– Досить, – кажу я, стікаючи потом. Я щось усе ніяк не віддихаюсь. – Ну ж бо… ходімо… знайдемо… Ніно…
Я, чуючи незрозумілі балачки італійською, заходжу за диснеївським принцом до конференц-зали і, знесилена, ляпаюся на стілець. Підсуваюся трохи ближче, щоб наші стегна під столом торкалися. Легенько стискаю його коліно. Алессандро відкашлюється. Я оглядаю залу засідань. Два з половиною, три з половиною і шість із чвертю. Алессандро, безумовно, найставніший (щонайменше дев’ять із половиною). Я рада, що мені саме його довелося спокусити. Поєднувати справи з задоволенням завжди добре.
– Oggi[134] нам слід спілкуватись inglese[135], – промовляє Алессандро. – Синьйорина Найтлі не говорить італійською. Va bene?
– Va bene, – погоджуються копи.
Усе йде добре.
Алессандро очолює стіл у невеличкому, надто яскраво освітленому приміщенні. Над головами мерехтить неонова лампа. Навколо нас на дешевих офісних меблях сидять три інші копи, одягнені в бездоганні сині костюми. Либонь, це просто стандартна поліцейська форма, але вигляд вони мають такий, ніби щойно зійшли з подіуму останнього показу «Армані». На вилозі Алессандро найбільше приколок і відзнак. Либонь, це означає, що він тут бос. Він здається ще спокусливішим тепер, коли покупався та перевдягнувся після нашого мегатраху. Він пахне чистотою, дезодорантом. Я скидаю туфлю й воджу пальцями вгору та вниз по його литці.
– Синьйорина Найтлі люб’язно погодилася допомогти нам у нашому розслідуванні вбивства Дощ Кемпбелл.
– Динаміт, – кажу я.
– Даруйте? – Він повертається до мене. Усі інші поліцейські витріщаються.
– Динаміт?
– Що?
– Забудьте. Неважливо. Це її мафіозне ім’я.
– Міс Найтлі знайома з підозрюваним, якого, за її словами, звати… – Він зазирає у свій планшет. – Синьйор Джанніно Марія Бруска.
– Його звати Ніно, – втручаюсь я. – Ім’я вбивці – Ніно… Він закоханий у мене.
Алессандро хмуриться. Я всміхаюся йому.
– Добре, любенький, продовжуй.
– Судячи з записів камер відеоспостереження, підозрюваний залишив Piazza della Rotonda й пішов до готелю «Рафаель» на Ларґо Фебо. Ми стежили за виходами з будівлі та переконані, що наразі він перебуває всередині.
Я киваю. Це все дуже значуще. Я роблю серйозне обличчя… але в мене всередині розцвітають феєрверки та мерехтять блискітки. Здається, я от-от просто спалахну. Ааах-ха-ха. Мій план спрацював. Вони відведуть мене просто до нього. Усе, що мені потрібно, – одна хвилина наодинці; він буде chilli con carne, salami, pastrami, carpaccio de boeuf[136]. Я буду не така, як минулого разу, коли він мало не кинув мене під той потяг. Цього разу я візьму гору. Парадом керуватиму лиш я.
Алессандро витягає щось із сумки та розпрямляє на дерев’яному столі. Це довгий чорний дріт із маленькою чорною коробочкою та чимось подібним до мікрофона. Він знаходить рулон клейкої стрічки та кладе поруч із чорною штукенцією.
– Що це таке?
– Міс Найтлі, – каже диснеївський принц, повертаючись до мене. – Цей дріт буде під вашим одягом. – Він зашарівся. Це так мило. – Коли ви зустрінетесь із синьйором Ніно, ви маєте діяти природно, нормально. Почніть незначущу розмову. Надзвичайно важливо, щоб він нічого не підозрював. У вас буде час до 21:00, щоб отримати зізнання. Підозрюваний повинен визнати, що він здійснив постріли, в результаті яких загинула синьйорина Кемпбелл. У мить, коли запис буде завершено, ми з колегами його заарештуємо.
– Нізащо. Я цього не начеплю.
Алессандро шепоче мені на вухо:
– Якщо ти це не вдягнеш, нашу угоду скасовано. Ти отримаєш звинувачення за незаконне володіння вогнепальною зброєю…
– Це пречудовий план, – кажу я, підстрибуючи та підбиваючи стіл. – Мені страшенно подобається. Просто вогонь.
– Чого б він вам зізнавався? – запитує один із поліцейських.
– Як я вже казала, він схибнутий на мені. Усе присилає мені червоні троянди. Пише про секс. Розумієте, він одержимий. Але він мені справді не до смаку. – Я підморгую диснеївському принцові.