Бет тягне:
– Я тебе блага-а-аю. Це ти одержима.
– È chiaro?[137] – запитує Алессандро, озираючись.
Усі чоловіки кивають.
– Sì, commissario[138].
Моя рука підіймається по внутрішньому боку його стегна. Я масажую його під столом. Алессандро ковтає та заплющує очі. Дія віагри ще не минулася. Я дістаюся до його ширіньки. Ох, бач, так, уперед…
Я нахиляюсь і шепочу йому на вухо.
– Якщо я це зроблю, то можу забрати назад свого пістолета?
– Ні.
Я його відпускаю.
Алессандро бере дріт і вовтузиться з маленьким умикачем.
– Uno, due, uno, due, – перевіряє він мікрофон.
Я хапаю липку стрічку та задираю свій топ.
– Ну ж бо, хлопці. Зробімо це.
– У вас буде десять хвилин, – Алессандро обертається на передньому сидінні, – доки ми не затримаємо підозрюваного.
Я киваю. Я сиджу на задньому сидінні, неспокійно кручусь і соваюсь. Відчуваю дріт і липку стрічку, якою обклеєні мої груди й живіт. Не надто зручно. Вона лоскочеться, тягне шкіру, до неї липне моє тоненьке світле волосся. А коли я здиратиму її – пектиме, як у пеклі.
– Цього часу достатньо, щоб отримати зізнання.
– Гмммм, так, так. Побачимо.
– Він повинен зізнатися, що це саме він вистрілив у синьйорину Дощ Кемпбелл.
– Гаразд. Добре. Я зрозуміла, – кажу я. – Це ж не вища математика.
Хай там як, мені лише одна секунда потрібна, щоб висмикнути чеку з гранати. Уб’ю Ніно та цих поліцейських, усіх гуртом. І тоді я вільна. Я зможу зникнути. Кину її й побіжу в інший бік. Себе я підривати зовсім не хочу. Шкода, що доведеться знищити диснеївського принца, але ж неможливо залізти на ялинку, не подерши дупу.
Ми в колоні непримітних автомобілів швидко їдемо центром Рима. Повертаємо за ріг, а потім гальмуємо на Ларґо Фебо перед готелем Ніно. Я визираю зі свого тонованого вікна. Ого. Та в нього губа не дурна. Готель «Рафаель» оповитий плющем, темним, густим, жовтувато-зеленим, з яскравими пурпуровими квітами. Це найкрасивіша будівля, яку мені лиш доводилося бачити. Не дивно, що він поїхав саме сюди.
Копи глушать двигун. У мене вузол у животі. Плечі напружуються. Я стискаю зуби, погладжую ручну гранату в кишені.
Зараз я це зроблю.
Починається, чорт забирай.
Я завмираю на півкроці. Он він, у барі, спиною до мене. Це його волосся, чорне й блискуче, гладке й сяйливе, як смола. І його потерта шкіряна куртка з шипами. Чудово її пам’ятаю: пахне «Мальборо Ред». Сріблясті цятки мерехтять у світлі ламп. Ось його дупа, жодних сумнівів – його підтягнуті, пружні сідниці мають бездоганний вигляд у тих темних брючних костюмах. Сто відсотків м’язів, без жодних ознак жиру. Я пригадую його мускули на сідницях і на спині. Тепло, що підіймалося від його шкіри, як із печі… Здається, ніби це було вчора. Він стоїть, п’є наодинці, з невисоким скляним келихом у руці. Туди налите щось типу віскі, темна бурштиново-золотава рідина. Без льоду. Без соломинки. От якби в мене був ціанід. Підсипала б його туди. Цікаво, якими будуть його останні слова. «Мене вбива моя підступність власна»[139]?
Я перевіряю час: 20:51. Дев’ять хвилин лишилося… От чорт.
Я рішуче йду.
– Привіт, Ніно, – кажу я, ніби ми просто собі зависаємо разом. Ніби ми не намагалися весь минулий тиждень убити одне одного. – Купиш мені випити?
Якщо Ніно й здивований бачити мене, він цього не показує. Він обертається до мене, злегка схиляючи голову.
– Бетта, – каже він. – Ciao.
О Боже правий, він розкішний. Отак навіть кращий, зблизька, в натуральному розмірі та кольоровий, і точно живий, не привид. Не марення. Не галюцинація. Шкіра в нього темна з легкою щетиною. Очі сяють, як полум’яний онікс.
Бачу тебе, Темний Принце. Так, тебе, гіганте. Якби він пішов на «Топ-модель по-американськи», він би точно виграв.
У барі мерехтять свічки, на відшліфованому червоному дереві танцюють тіні.
Як він може бути схожим на янгола, коли він Люцифер?
Смерть – це замало для такого довбойоба. Я йому влаштую найпекельніше пекло.
Він повертається до стійки та ставить склянку на деревину.
– Un altro whisky[140], – каже він бармену. Цей хрипкуватий голос. Цей низький баритон. Я його не чула після метро та його автовідповідача.
– Узагалі-то я візьму «Малібу». «Малібу» з колою, – кажу я.
Ніно обертається та зиркає на мене.
– З колою з цукром, – кажу я бармену. – З льодом і лимоном. І соломинкою.