– Ні. А ти?
– Ні. Можливо. З жінкою.
Алессандро не рахується. То була справа, а не розвага.
– Ти спала з жінкою? – перепитує він. – Красуня.
– Красуня? Красуня? Вона була більш ніж красуня. Та, яку ти застрелив. Вона була розкішна.
Я думаю про копів, що слухають нашу останню розмову. Ми трохи відійшли від головного питання – хоча мені, власне, байдуже. У мене всередині щось ворушиться – що це, лихе передчуття? жаль? – десь глибоко в животі. Я знаю, що це – страх. Я не хочу вбивати тих поліцейських. Вони не зробили нічого поганого. Узагалі-то вони, навпаки, допомогли мені. Я думаю про черницю.
– Я радий, що ти мене наздогнала, – говорить він.
Я глипаю на нього. Він ходить по тонкому льоду… Я хапаю гранату та міцно стискаю її.
– Скоріше, Алві, – каже Бет у мене в голові. – Смикай те довбане кільце.
– Я залишив тобі діаманти. Ти отримала квіти? – каже Ніно, руками обвиваючи мою талію.
– Що? Ти сумував за мною? – Щось я маю сумніви.
Він відвертається. Хапає свій келих, потім ставить його назад.
– Ти що, не отримала мою записку? Листівку? Звісно, я сумував за тобою, – каже він.
Господи. Цей хлопець. Він такий членистоголовий. Чому хлопці завжди так ґвалтують мозок? Тепло – тоді холод. Він тут – тоді його немає. Угору – а тоді знову вниз.
– Ти сказала, що хочеш працювати зі мною.
О, так, я таке говорила.
– Я пам’ятаю, я сказав, що це погана ідея. Але потім… Я це обміркував.
– О, справді? – кажу я.
– Я собі подумав: «А знаєш, ця дівчина, в ній справді щось є. Вона має потенціал. Може, це й спрацює».
Моє серце завмирає в грудях. Легені забувають, як дихати.
Що, в біса, за маячню він верзе?
– Типу містер і місіс Сміт?
– Але ти була така зелена, я мав тебе перевірити. І, як я вже сказав, я вражений, що ти мене наздогнала. Не очікував, що тобі це вдасться.
– Перевірити мене?
Та як він сміє? Довбаний зухвалець.
Бет сміється.
Я зціплюю зуби. Відчуваю, як кров приливає мені до щік. Я от-от зірвуся. Але потім мене мов мішком по голові оглушує: ще зі школи, ні, забудьте, з дитячого садочка хлопці поводяться зверхньо, коли ти їм дійсно подобаєшся. Боже мій, Ніно закоханий. І можливо… лише можливо… я також? (Від любові до підривання когось ручною гранатою – один крок.)
Так. Так і є. Я була ідіоткою. Кого я намагаюсь обдурити? Я не можу вбити його. Не зараз. Я дам йому шанс… Урятую його життя. Але якщо він ще хоч раз щось таке втне – собакам його згодую.
Я хапаю телефон і перевіряю час. Уже 20:59. У мене одна хвилина до того, як сюди увірвуться копи. Що мені робити? Я малюю їх собі в уяві, як вони чекають, озброєні, там, у коридорі. Пістолети напоготові. Ладні стріляти. Вони прийдуть сюди та схоплять його. Я, може, ніколи більш його й не побачу. У нас немає часу на цю розмову. Балачки взагалі не входили до плану. Я мала лише отримати зізнання. Я збиралася його на клаптики розірвати.
– Що ти робиш? – питає Бет. – Чому ти його не вбиваєш?
Замовкни, Бет. Я знаю, що я роблю. Та й на чиєму ти взагалі боці?
– На твоєму боці, Алві. Я розумію, що ти мене вбила, але ти все ще моя сестра. І ось воно. Твій шанс поквитатися. Ти цього тижня пройшла крізь справжнє пекло, але нарешті тобі це вдалося. Ти його перехитрувала. І я не збираюся просто сидіти й дивитись, як ти все це продовбуєш.
О Господи. А що, як вона має рацію?
«Клянусь, я стерпів би; бо ж голуб’ячі У мене печінки, нема в них жовчі»[144].
Охх. Та відчепися вже, Гамлете.
Ні. Я нікого з них не слухатиму. Я його врятую.
Я лізу під топ і клацаю вмикачем на дроті. Чую цокіт – і зв’язок обривається.
– Ніно, – кажу я, схиляючись до нього. – Послухай, ти довіряєш мені?
Він мовчить.
– Добре. Гаразд. Як хочеш. Ми зможемо згодом це обговорити. Але просто зараз… нам треба бігти. – Я оглядаю бар. – Звідси є ще якийсь вихід? Крім цих дверей?
– Sì. Sì. Тераса на даху.
Він показує на скляні двері, що ведуть у бар на покрівлі: пальми та ковані залізні столики. Приголомшливий вид на центральний Рим.
– Добре. Чудово. – Я допиваю свій напій. – А тепер ходімо зі мною.
– Що ти робиш?
– Просто довірся мені, – кажу я. Я нахиляюсь і цілую його. Його теплі губи, його гарячий язик.
Уся ця небезпека страшенно мене заводить. Чорт забирай, як я його хочу.
Я беру його за руку та зазираю йому в очі.
– Готовий? Іди за мною.