Ледь пронесло.
– Чого ти так довго?
ПІФ-ПАФ. ПІФ-ПАФ. ПІФ-ПАФ.
Тепер копи нас наздоганяють. Вони мчать дахами.
Я вихоплюю з кишені гранату. Висмикую чеку й жбурляю вибухівку.
– Даруйте, – кажу я. – У мене немає вибору. – А потім кричу Ніно на весь голос: – БІЖИ! ВОРУШИСЬ! ВОРУШИСЬ! ВОРУШИСЬ!
– Ma cos’hai fatto?[145]
БУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУМММММММММММ.
Дах хитається. Здається, що струснулася вся планета. Я хапаю Ніно за руку, і ми кидаємося долі. Доки ми лежимо, я розглядаю його, страх у його очах і кров з брудом, розмазану по обличчю. Ооо, він схожий на Рембо. Я відчуваю гарячу хвилю за спиною. Запах диму та полум’я. Я неначе знову в тій лісовій пожежі. Очі пече, мене немов засліплює вогнем. Я намагаюся щось розгледіти крізь хмари диму. Жодного руху. Я не бачу тих копів. Я кашляю, кашляю, кашляю. Потім припиняю. Думаю, що вони мертві. Усі вони мертві, і це ми їх убили. На якусь мить я стурбовуюсь. Може, так не слід було робити? Я не звикла почуватися винною. Але я швидко забиваю на це. Це були ми з Ніно. Ми з довбаним Ніно. Ми зробили це разом. Ми Джульєтт Льюїс і Вуді Гаррельсон[146]. Ми, чорт забирай, запалюємо.
Спрацьовує сигналізація.
Скоро з’являться пожежники (спокусливі). Італійські пожежники, о Боже мій! І ще більше довбаних копів. Треба нам вшиватися звідси. І хутко. Як тепер будемо виплутуватись?
Площа Навона, Рим, Італія
– Ооо, що це?
– «Дукаті Монстр».
– Твій?
– Тепер так. Залазь.
Я дивлюся, як Ніно розігріває двигун. Це звір, а не байк.
– Можна я поведу?
– Я бачив, як ти водиш…
– З байками я пораюся краще.
Він уїдливо дивиться на мене.
Двигун кашляє й оживає.
Він залазить, і я вмощуюся позаду.
Ніно простягає мені шолом.
– Потрібен?
– Та грець із ним. – Він викидає його. Я дивлюсь, як шолом стрибає вздовж бордюра та скочується в рівчак. – Я вже пережила одну аварію з мопедом. – Я в неї втрапила в дитинстві. – У мене досі є шрам від черепно-мозкової травми – а снаряд в одну вирву двічі не падає.
– Он як? У мене в голові металеві пластини з минулого разу, коли я полетів з такого.
– Справді? Ох, бля. Гаразд, ти виграв.
– Готова? – питає він. – Їдьмо.
– Юуу-хууу.
Я обхоплюю Ніно за талію та нігтями впиваюся глибоко в шкіру. Він дуже, страшенно швидко їде сутінковими вулицями. Волосся в мене розвівається на вітрі, очі запорошені, і я відчуваю запах солярки. Чи бензину? Ніхто за нами не женеться, поки що. Жодних копів. Жодних гангстерів. Це весело. Ми мчимо прямісінькою дорогою, що веде геть із міста. Двигун реве та гарчить, мов тигр. Я завжди хотіла трахнутися на байку. Міцно обіймаю Ніно та пригортаюсь до нього, мої стегна притискаються до його стегон, мої груди приплюснуті до його спини. Я відчуваю, як сидіння труситься та вібрує, це справжня прелюдія.
Зиркаю на спідометр: 135 миль на годину. Непогано.
Потім нас обганяє «феррарі». Гладка й блискуча. Двигун муркотить, як у «ламборґіні» Амброджо.
– Ооо, красуня, – кажу я.
Навряд чи Ніно мене зараз чує за вітром і шумом двигуна.
– МОЖЕ, ВКРАДЕМО ЦЮ МАШИНУ?
– Що? Ні.
– Я ХОЧУ «ФЕРРАРІ». ВОНА ШВИДША, – кажу я.
Спостерігаю, як вона стрімко зникає. Ох, ну гаразд, іншого разу.
Я чую сирену, голоснішу й голоснішу. Тепер що?
– БЛЯ. ФАРАОНИ.
Ніно наддає швидкості, і я чіпляюся міцніше. Притискаюся до нього щільніше. У моїх венах – чистий адреналін. Я відчуваю, як мої щоки втрачають форму, розтягаються, розвіваються на вітрі. Я обертаюся – і бачу блакитні мигалки. Вони нас побачили? Ми в дупі?
Ніно круто звертає, байк нахиляється.
Наші коліна – за якийсь дюйм від дороги. Я уявляю, як наші одяг і шкіра деруться об асфальт. Тепер шкодую, що не прихопила той шолом. Це не надто безпечно. Однієї черепно-мозкової травми за життя вистачить. У мене пил на зубах, волосся розвівається на вітрі. Ми мчимо через ліс. Здається, той самий, що й був. Високі сосни видаються знайомими. Коріння дерев поламало, роздовбало дорогу, і ми підскакуємо на коренях.
Біля дороги – знак із написом «Ostia Antica». Тут чується слабкий запах попелу. Спустошення й почорнілі гілки. Принаймні вогню вже немає. Пожежа тривала менш ніж добу. Навряд чи вона могла надто вже нашкодити.
Я більш не чую тих сирен.
– ТАК, ЗДАЄТЬСЯ, ВІДІРВАЛИСЯ.
Ми проїжджаємо повз жінку, що стоїть понад дорогою.
О, погляньте, це ж та сама.
– Привіт! ЗДОРОВ!
Я махаю, махаю, але вона не махає у відповідь. Показує мені середній палець. Як грубо.
146
Джульєтт Льюїс і Вуді Гаррельсон – актори, що зіграли головні ролі у фільмі «Природжені вбивці».