Я ж їй життя врятувала.
– Знаєш її? – питає Ніно.
– ТАК, ВОНА КРУТА. Я ЇЙ НАМЕТ СПАЛИЛА.
Я бачу на обрії море – величезну чорну порожнечу небуття. Ліс поступається узбережжю, пляжам, ресторанам, барам, готелям. Ніно зупиняє байк біля набережної.
Десь грає музика.
«How Deep Is Your Love» Калвіна Гарріса.
– Ох, обожнюю цю пісню.
Вона долинає з пляжу.
Я підходжу до металевої огорожі та дивлюся вниз, на тіні, що ворушаться на піску. Там щось типу карнавалу, люди п’ють, цілуються, курять і трахаються на пляжі. Я зітхаю та розглядаю тусовщиків, що вдихають солоне морське повітря й дим гашишу. Серед них – жонглер вогнем, що крутить сліпучі жовті й білі кола. Оранжеве полум’я мерехтить і танцює. Концентричні кола миготять і палахкотять. Ммм, це керосин? Я ♥ легкозаймисті речовини. Я дивлюся, як він підкидає вогняні фігури в небо. Це гіпнотизує. Заворожує. Я хочу туди. Хтось розпалив величезне вогнище. Неначе сцена з фільму Фелліні. Там, здається, справді весело.
– Ніно, поглянь. Пляжна вечірка. Ходімо, хочу туди.
Ніно хитає головою.
– Ні. Нам треба вкрасти човен.
Він іде до набережної. Чому він такий нудьгар? Я дивлюся, як він віддаляється, а потім повертаюся назад до вечірки. Хтось радісно верещить: «Юуу-хуу!» Вибивають корок із пляшки. Що там? «Просекко»? Шампанське? До біса все. Я йду. Я хочу розважитись. Я щойно вбила бозна-скільки копів. Мені потрібно випустити пару. Піду на пристань і знайду Ніно згодом. Йому ж знадобиться якийсь час, щоб викрасти човен. Спершу хочу потанцювати. Розвіятись. І мені потрібно випити.
Я перекидаю ноги через огорожу та зістрибую на м’який пісок. Повірити не можу, що Ніно продовбав два мільйони євро. Серйозно? Ну що за нездара. Після того як я стільки часу їх шукала, мені справді потрібно залити всі печалі. Повикидати все з голови. Немов п’яніючи на ходу, я йду до вечірки та приєднуюся до людського натовпу.
– Здоров, – кажу я байдуже кому.
– Ciao, – вигукує хлопець. Він усміхається.
Я зриваю дріт, закріплений у мене під топом, та кидаю його у вогонь.
Лунає музика: УНЦ-УНЦ-УНЦ. Я заплющую очі та просто відчуваю її. Тепер грає «Свідіш Гаус Мафіа». Я починаю відриватися, рухаючись, вигинаючись і похитуючись у такт шаленому басу. Розплющую очі, і чоловік з дредами пропонує мені «косяк». У нього довге біле волосся аж до талії. Він одягнений у помаранчеву гавайську сорочку в яскраво-червоних квітах. Ніно нізащо не вдягнув би нічого такого. Я стискаю цигарочку губами. Гарно, глибоко затягуюсь. Ммм, сканк[147], солодкий і трав’янистий. Я затримую дим у легенях, а потім видихаю. Мить – і він зі свистом сповнює мою голову. Міцна штука. Саме те, що мені потрібно. Молоденька дівчина, що стоїть поруч зі мною, дивиться на шмаль так, ніби теж не відмовилася б затягтися. Але я не збираюся ділитися.
Я підтанцьовую ближче до багаття, шкірою відчуваючи його тепло. Воно хрускає, тріскотить і палає так яскраво. Вогники лижуть мені ноги. Лунає інша музика, з уривчастим ритмом. Щось типу з вісімдесятих. Гарно, мені подобається. «Shut up and Dance» гурту «Вок Зе Мун». Я ще раз затягуюсь.
Я співаю й пурхаю, танцюючи так, ніби ніхто не бачить. Тепер я справді цьому віддаюся, тверкаю й метляю головою, трусячи дупкою, як Бейонсе.
Я озираюся, чи є щось випити, і помічаю кілька відкоркованих пляшок із напоями на розкладному столику. Беру одну та роблю добрий ковток. Мммм, це «Тіа Марія»?
Я кружляю й кружляю колами, мої руки витягнуті над головою, напій розливається та хлюпає мені на одяг, на волосся, на щоку, на обличчя. Хтось хапає мене за руку, і я впускаю пляшку, відчуваючи, як прохолодна рідина ляпає мені на ногу зсередини.
– Гей! Відчепись. – Я підводжу погляд. Це Ніно. – Дай мені спокій. Я кайфувала.
Він тягне мене крізь юрмливий натовп, я невпевнено ступаю по піску.
– Бетто, нам треба йти далі.
«Косяк» уже згас, тож я кидаю його та йду за Ніно з пляжу. Ми плентаємо набережною до причалу з яхтами та човнами.
– Ти б міг розважитися зі мною, – кажу я. Він не відповідає. – То як можна вкрасти човен?
– Так само, як байк чи машину.
– Ти вже його дістав? – питаю я.
Я дивлюся на човни, що гойдаються на воді. Тут є катери різних розмірів. Білі та блискучі, названі дівчачими іменами: «Лола», «Марія», «Есмеральда». Є сотні маленьких яхточок. Я помічаю глянсову супер’яхту, до біса величезну, поки що найбільшу. Типу тих, які російські олігархи купують, щоб справляти враження на повій. Тюнінгована вкрай. Я хочу її.
– Оту. Оту. Отам, – кажу я, тицяючи пальцем.